Mom’s Column: Мама за###лась

декрет, мама, дитячий, діти, втома

Ну в сенсі – замахалась. Коротше, я – понити. Не як жінка, не як особистість, не як донька і не як дружина. Понити як мама. Не подумайте, що я така зануда, просто я умудрилась хворіти у розпал літа, а хворіти мамі – протипоказано. Особливо влітку! So…

Бувають дні, коли я така ходжу по місті, і мене, як в тій пісні, нервують люди (при чому, не лише ті, що думають мало (як в пісні), а взагалі). І я так приглядаюсь мимохідь до різних зручних місцинок, закапелків, закутків – і думаю: “Отут! Такот сісти тихенько, з книжкою там, чи журналом, і сидіти тихесенько, підпільно, піддрімувати собі і ні з ким не розмовляти, не пояснювати, не бігати, не веселити”. Особливо такі бажання виникають в магазинах з іграшками і на дитячих майданчиках. Я б колись відкрила такий розважальний центр, щоб для дітей аніматори там всілякі, і розваги; а для мам – кабінки для сну. Не треба кави. Не треба тірамісу. Не треба навіть вайфаю 🙂  

Давайте чесно: у всіх таке було хоча би раз, ну правда? Вранці відкриваєш очі, і тобі не хочеться нічого. Тобі здається: ну все, приїхали. У мене що, температура? Низький тиск, гемоглобін чи кількість еритроцитів у крові? Тобі хочеться подзвонити кудись на роботу, і сказати: “Мене сьогодні не буде, мені зле” – але “робота” сидить собі біля вас і очікувально дивиться. “Роботі” треба змінити підгузник, нагодувати кашею, вивести на прогулянку, і бажано, все нараз (і пошвидше). Бо у будь-яку секунду може наступити невизначений дед-лайн, у тому сенсі – що “дед” – це “мертвий” по-англійськи, і ваша “робота” таки умертвить вас по саму лінію помідорів, своїм диким криком, шаленими бзіками чи просто монотонним скиглінням.

Що, як можна так говорити про свою кровиночку, свою дитиночку, своє ріднятко? А ви посидіть у декреті хоча  б півроку. Я люблю свою Віку, і навіть якщо мені дуже-дуже зле, роблю все, що маю. Я навіть граю з нею у м’яча на площадці і лоскочу п’ятки, міняючи памперс. Для неї у мене все ок – бо ж і в офісі ти не будеш ігнорувати свої прямі обов’язки, чи приходити в кабінет до шефа зі словами “щось сьогодні мене ті всі клієнти так задрали!” – і ТИМ БІЛЬШЕ, якщо це твоя улюблена робота.

Але у мам таке от емоційне виснаження буває частенько – переважно, тому, що всі наші темперартури, болячки чи погані почуття аж ніяк не гарантують нам хоча б день “лікарняного”. Роби свою роботу, і заткнись, чи як там у тому коміксі?

Може, коли дитина піде в садок, то стане краще? Встигаєш скучити за рідненьким клубочком – і, повна ентузіазму, після садка ведеш його чи її кудись на качельки чи граєш у які завгодго ігри. І знаєш, як педагогічно і м’яко привчати до одного, і відівчати від іншого; як не травмувати одним, і не розбалувати іншим. Як правильно реагувати на грубість чи дурні поради. Як асертивно вести себе у конфліктних ситуаціях.

А так – дитина весь час з тобою, ти хочеш ще щось зробити вдома (та давай будемо чесні – ти готова робити що завгодно, тільки б трохи абстрагуватись від “мамості”). І ти не маєш часу глибоко вдихнути. І зловити той свій батьківський дзен. Бо на це потрібно не година. І не дві. А хоча б день тотальної, повної самотності. Не десять хвилин, поки дитина дивиться мультик, не година, поки з нею гуляє дідусь. І не три, поки вона спить. А більше. Більше! Щоб встигнути понудитись. Щоб всигнути обдуматись. Щоб погортати книжку про виховання, про саморозвиток і про кульбабкове вино також 🙂 Читати не по графіку, не поглядаючи на годинник, не рахуючи сторінки чи засипаючи на ходу  -а з насолодою, повільно. І щоб совість не мучила, що “я собі тут валяюсь, а мала там…”.

Таке взагалі буде колись?! В якому віці їдуть відпочивати без дітей – і при цьому, не страждають на другий же день? І взагалі…

Ну але кажу, я – просто понити. Бути мамою класно. Без Віки я мала безодню часу – і тратила її на якусь дурню. Я вигадувала, чим зайнятись, і нудилась, якщо не виходило. Я могла робити все, що завгодно – а звісно, робила тільки те, що було найлегше. І ця зона комфорту нічого доброго зі мною не робила – то ясно. Тепер у мене є мій маленький коуч, який не дає зовсім вже розклеїтись і тиждень лежати на дивані з відром морозива і думками типу: “І в чому сенс цього всього?”.

Більшість часу у мене все класно, і настрій супер, але буває…. буває і ось такий 🙂 Що хочеться кожному зустрічному говорити – “я за###лась”. Допоможіть, хелп, рятуйте. Я не хочу рухатись, говорити і думати, я хочу десь закритись у якусь комірчину і там сидіти цілий день.  Навіть не принципово, шоб там ще була ванна з бульбашками і склянка вина. Ось так 🙂

 

1 thought on “Mom’s Column: Мама за###лась

Що думаєте про цей пост? Дуже цікаво!

Scroll Up