Mom’s Column: Мама і муки совісті

Чомусь вважається, що середню маму періодично має мучити (а часом навіть по-звірячому катувати) совість. Середня нормальна мама ніколи не почувається у безпеці – у неї завжди є куди вдосконалюватися, на кого рівнятися і через що почуватись повним лузером.

Ну от ви бачили колись молоду маму, яка вважає, що все робить правильно, або, принаймні, нормально? Яка не пише відчайдушно у різні групи і форуми, не розпитує подруг і не видзвонює дільничиним педіатрам, не хвилюється, не париться і не бере в голову – коли для всього цього немає реальної потреби?!

Яка цілком задоволена своїм мамівством, навіть якщо її дитина важить менше якихось “норм”/істерить в іграшкових магазинах/фанатіє від мультиків/носить памперс у два роки/не вміє їсти самостійно/да і взагалі, у неї якийсь підозрілий колір зубів… Я таких не знаю.

Всі мами чимось стурбовані і схивильовані, якщо не завжди, то періодично. І якщо важко собі уявити, скажімо, вчителя, програміста чи кінорежисера, який вічно тотально невпевнений у власній професійній компетентності, то маму – легко. При чому, “на маму” ніхто не вчився – а значить, десь воно має бути “вмонтованим” автоматично, природою, інстинктами, тож чого стільки хвилювань про те мамство?!

Це як вічно перейматись, чи ми правильно ходимо або дихаємо.

“Людоньки, порадьте – я ходжу по вулиці трохи швидше за сусіда, я взагалі нормальний?!” Ніхто не вникає, не заморочується і не аналізує, це природний процес, і звісно, якщо ви адекватний і у вас присутній здоровий глузд, то навряд чи ви зможете ходити  (виховувати дітей) “неправильно”. Ух, який непосильний тягар – оцей вічний страх бути поганою мамою. І як завзято він плекається нашим суспільством.

Мама повинна стояти на башці ол зе дей лонг, а іноді і ол зе найт, а коли вона не метається по домі-магазинах-майданчиках, і тупо лежить і втикає в фейсбук, у неї на плечі моментально з’являється такий маленький уявний друг, щось середнє між Катериною Мурашовою, Масару Ібукою і доктором Комаровським, і так строго каже щось типу: “Ей, ти не знахабніла? От ти лежиш і читаєш ні разу-у-у не потрібну тобі статтю про десять способів полетіти в космос без ракети (wtf?!), а твоя дитина, між іншим, починає отримувати свою першу (або й не першу, маман, може вже й далеко не першу!) психологічну травму”.

І ти така одним оком косишся на свою дитину, яка спокійнесенько складає кубики чи гризе паспорт, і відмахуєшся від уявного моралістка, але він знав, куди прийшов. Він прийшов не до офісного працівника, не до шкільного вчиталя, не до авіадиспетчера, не до студента в метро, а до людини, яка ніяким херувимом не має права сидіти в фейсбуці (дурному, безпреспективному, викрадачу часу!) – бо в неї (ви зрозуміли?) ДИТИНА. І вона не має права зруйнувати дитячу психіку.

Бо якщо дитина грається в кутику сама, а ти смажиш млинці, то дитина чітко розуміє: мама – герой труда. А якщо ти нічого не робиш, боже, та ти просто її вбиваєш, ріжеш без ножа, а якщо той маленький полтергейст-уособлення мамського перфекціонізму, забув вашу адресу, і до вас не прийшов (о, щаслива!). То прийде сусідка, бабуся, свекруха, ваша власна мама. Вони у свій час не сиділи у ніяких фейсбуках, а багатогодинні балачки на лавках у дворі вважалися місією не менш священною, ніж саміт ООН.

І вони не раз глянуть докірливо на тебе і твій серіал, і твій телефон, і твоє валяння, і ти відразу чітко збагнеш: робити, що тобі хочеться, коли в тебе є дитина, якось не красиво. Бо ти можеш травмувати дитину, строго нагадую! Як? Чому? Ніхто не знає – але ці сумні оченята, самотні, повні сліз… О ні. І ти хочеш насолоджуватися своїм коханим пупсом – але вічно навантажуєш себе чимось з розряду “мушу”.

А насправді – не буває ідеальних як мам і дітей – так і материнств та дитинств також. Світ залишається світом – і ваш білий візочок приречений їздити по калюжах, гарненькі бодіки швидо стануть жертвами пральок-автоматів, любовно обране ліжечко припаде пилюкою у якихось цілком недоступних місцях. Ваша дитина неодмінно почує від вас якісь зовсім незаплановані речі. Або побачить. Або відчує. Ви часом будете втомленою, часом роздратованою, часом байдужою. Часом ви будете просто жахливою не те що мамою, а людиною взагалі, і знаєте, що? Це всі так.

І не варто боятись зробити щось собі просто так, от хоча б полежати, поки вона грається; бо що таке процес виховання? Та ніщо – дитина в любові виростає без зла і “на зло”. Якщо наші батьки не мали часу на нас – то хай не зляться, що ми якісь не такі, ми їх давно зрозуміли і пробачили. То ж і хай вони зрозуміють і пробачать нас. І не треба нас повчати, і лякати, і попереджати – і не треба нав’язувати якісь правила і норми, чи закликати до материнської совісті.

Бо мами – теж люди. І – уявіть собі – часто помиляються. І мають на це повне право! Щасливі мами не ті, які все роблять по совісті і досконало правильно, а ті, які отримують задоволення від процесу, а не від результату.

Любіть себе – полюбите і своїх дітей! Коли любиш, це багатого вартує 🙂

 

1 Reply to “Mom’s Column: Мама і муки совісті”

  1. Респект і уважуха, абсолютно з вами згідна. Тому коли сиджу у фб або просто валяємся у ліжку часто думаю, як добре, що свекруха і мама за 70 і 30 Км від мене)

Що думаєте про цей пост? Дуже цікаво!