Mama-Positive або “ні!” канонам материнства

Знаєте, материнство сьогодні – це щось типу як середня жінка дивиться на ангелів Victoria’s Secret і думає: “Ех, вони ідеальні – мені такою не бути” (а потім соромиться вдягнути бікіні, бо вона не така). 

Тільки усвідомлення себе як недо-мами куди болючіше – бо зразу стає всіх шкода: себе, нещасної, кровиночок-діток, яким так не пощастило, і свій інстаграм, в якому фотки з’являються рідко і без фільтрів. Але мам давлять не лише вилизані фотки зіркових інста-мам. З іншої сторони, на тебе суворо дивляться мами, які “віддали себе дітям”. Вони не фіто-няшки, і не бізнес-леді, але вои иак багато часу проводять зі своїми дітьми, так віддано катають їх по тисячах гуртків і так запекло воюють зі всіма за все, що стосується їхніх дітей, що мимоволі думаєш: о богі. А я іноді брешу чоловікові, що мені треба до лікаря, а сама годинку просто сиджу в парку з книжкою, сховавшись за кущами. Або хоча б мрію про таке 🙂

Мені здається, ця ера помішаності на мамстві – цілком логічна, історично-обгрунтована, бо воно мусила відбутися після совка, де маму після пологів мало не силою випихали на роботу (ось тобі яслі, ось тобі молочна кухня, і вперед). Так само і США (і відоме на весь світ їх “дітоцентричне” виховання)  – після доктора Спока, мамосвіт мусив вирівнятися. 

Але якщо спробувати почати ставитися до своєї ролі мами просто здорово і по-доброму, без фатальності і крайностей, без бажання “а вона!” і “як так можна” (тобто, без осуду)? Що потрібно дітям від мам? Які діти щасливі насправді? Відповідь проста: та, в яких щасливі мами. І дітям потрібно бути частинкою цього щастя.

Зараз дуже популярна течія body-positivіty – націлена на те, аби люди навчилися приймати свої тіла такими, як вони є, і перестали витрачати своє життя на боротьбу за сумнівні ідеали. Я думаю, пора запустити рух щось типу mama-positivity – щоб кожна мама на світі прийняла себе і почала бути задоволеною собою в цій ролі. Якою б вона не була.

Скажу відверто, мені дуже подобається, яка я мама.

Часом я тону в сумнівах і мучусь через якісь свої “мамські помилки” – наприклад, що я не дуже люблю гратися в дитячі ігри чи провалила ранні пірнання і ранній розвиток мозку по Масару Ібука 🙂 І Віці вже скоро 3, а після трьох – кожен пес знає – вже пі-і-ізно 🙂

Але потім Віка, без жодних спецрозвитків і моїх з нею занять по 3 години на день, спокійненьо собі розглагольствує, що Сатурн – це планета з поясом, а супутник Землі – Місяць, запросто рахує до десяти і знає напам’ять мільйон пісень (я не хвалюся… а ні, хвалюся, ну ладно). І я собі думаю – фух. Якщо вона має бути розумною, то буде і без мене. А якщо не має – то своїми надзусиллями я хіба що зроблю з нею маленького робота-зубрилку. Мені це треба? Точно ні.

І я думаю – так, головне – не здаватися. І не дати себе обманювати картинкам з інтернету і чужій агресії. Я кльова мама. Я навіть не хочу перераховувати, чим саме я кльова – бо це нікому не цікаво, але знаття цього, беззаперечне і тверде, і є основою мого маленького одноосібного руху mama-positivity 🙂 І так, я збираюся пояснити своїй дитині це з раннього дитинства – тому що моя мама частенько любила говорити на мої пубертатні закидони про “навіщо ви мене народили”)) – щось типу “ну тааак, я погана мама!”; і знаєте, що? Скептичні та іронічні інтонації не запам’ятовуються. В голові залишається тільки обличчя мами і фраза “погана мама”. Ніхто не має права себе ображати.

І мені не соромно і не нескромно казати своїй доньці, що їй пощастило з мамою. Вона має це знати і розуміти, як базову істину. А колись, коли вона буде підлітком з чорними губами і тошнотним виразом обличчя, і таки захоче мені дорікнути чимось “Та подивися правді в очі – ти жахлива мама!” – я не буду ревіти в подушку і пити валеріанну. Бо я знатиму, що це не так. І насправді вона знатиме теж. І після її гормональних буревіїв : ) ми обоє залишимося задоволені одна одною. Мама і донька. Ось і все, що я хочу від свого материнства 🙂

Всім – впевненості в собі! Ось вам гарна пісня на сьогоднішній вечір:

 

Scroll Up