Дворічки: коли переговори рулять

дворічки, криза двох років, діти 2 роки

Ні, це не новина для батьків дітей, старших трьох років. Але це новина для мене – може, стане у пригоді ще комусь, тому пишу про це пост. Новина полягає ось у чому: спосіб уникнути конфліктів з 2-річками – у звичці домовлятися з ними.

Це приходить якось раптово – вчора це ще був маленький жучок, який не особливо оспорював мої рішення, і не особливо сумнівався у їхній доцільності. А в якийсь день цей жучок став осмисленою особистістю з чіткими рамками, і не менш чіткими баченнями, чого, власне, хоче саме він (а не я). 

Мій жучок-Віка навчився говорити фразу “я не хочу” і перестав хотіти буквально все, що – я звикла – хотілося до цього. До цього у нас з донькою також траплялись непорозуміння – але вони переважно базувались на якраз ХОТІННІ (її хотінні робити щось своє). А тепер звідки не візьмись, виплив спротив – і хоча я знаю все (ну не все, але багато) про тестування меж, виявилось, що я не готова була до однієї простої штуки, без якої спілкування зі всіма іншими людьми практично неможливе. Мова іде про домовленості.

Уявіть собі, що вам захотілось вранці, скажімо, на годинку зависнути в душі. Ви – як нормальна людина – повідомите про це всіх домашніх (бо ж вранці у всіх є плани на душ). Або вам захочеться піти удвох з чоловіком в театр. Навряд чи ви просто мовчки потягнете його у напрямку Оперного, без жодних пояснень і домовленостей. Діти у два роки різко стають дорослими у плані своїх “хочу” і “не хочу” – і з ними доводиться рахуватися. 

Доки я – за звичкою – мало не силою тягнула дитину в душ- на прогулянку – одягатися-їсти чи спати, доти отримувала кінську дозу адреналіну в кров (і обов’язкову істерику). Проте, замість того, щоб “вважати її такою нечемною” чи шукати шляхи дитину “заспокоїти” – краще вже заспокоїти саму себе 🙂 Подумала я. І в якийсь момент усвідомила, що ніж психувати на пару з Вікою, я – блін! – просто маю дати їй зрозуміти, що збираюся робити. І – природно – робити це, отримваши її згоду.

Звучить це легко і просто, а насправді, все важко і складно – бо якщо з чоловіком, друзями чи колегами треба домовлятися періодично, то з дитиною 24 на 7. Ну і всі вони (домовленості) стосуються такого простого і побутового життя, що ваш графік виглядатиме приблизно так: 


08:00 – Дитина прокинулась

08:00 – 08:30 – Домовляєтеся зняти піжаму

08:30 – Знімаєте піжаму…

08:30-09:00 – Домовляєтеся, що їсти на сніданок

09:00 – 09:20  –  Їсте кашку (чітко, яку домовились; домовились про кашу з ізюмом і вздумали накреативити і сипанули туди кориці чи ще чогось? Що ж, все на вашу відпоідальність – малюк може легко відмовитись, і винні будете ви самі)

09:30 – Домовляєтеся, що зараз підете чистити зубки і приймати душ (дитина капризує, бігає, не дає згоди ні на який душ)

10:00 – Повторно намагаєтеся домовитись про душ

10:30 – Вдалося домовитись про душ, зуби, переодягання (біла футболка і сині штани – виявлось, біла футболка в якихось плямах, нове коло переговорів) 

11:00 – Ви приводите в порядок себе, снідаєте, думаєте, що на вулиці класна погода і ви вже дві години могли б гуляти на вулиці… Згадуєте, що вам ще треба одягнути і взути його (чи її) на вулицю, випиваєте вдвічі більше кави, ніж планували, і навіть кидаєте косий погляд на пляшку вина, але з цим доведеться чекати вечора. Берете себе в руки. Вперед!

11:00 – 11:30 – Домовляєтеся взути такі-то босоніжки і взяти таку-то іграшку, на виході з дому згадуєте, що ще ж треба заплести волосся, час на переговори закінчився, ви трохи впадаєте у відчай, намагаєтеся силою забрати волосся з очей якимись заколками, це виливається в істерику і кидання заколок у вікно, ви готові зірватись на крик, а ні, стоп (бачили ось це відео?), на зачіску справедливо забито. 

12:00 – ви виходите гуляти. У процесі гуляння переговорний процес не припиняєтеся – ви домовляєтеся, що ідете не в магазин, не в кущі, не за цим собачкою. Домовляєтеся дати руку, сісти у візок, пройтися он туди, і фаза особливо складних переговорів про “віддати лопатку хлопчику” і “не брати чужий самокат без дозволу” (та іноді різних форс-мажорів, типу “ми не бємося” – “і не копаємося” – “і не лоскочемо прямо в обличчя” і таке інше).

Та взагалі – прогулянка  з дворічкою це найскладніша фаза переговорів… І отже, завершуєтся вона просто суперсладним тріком: домовитися… піти геть. Це вдається не всім і не завжди, якось я забила на всі переговори, і тупо сиділа біля пісочниці, поки Віці не набридло, а набридло їй аж за кілька годин.

І так далі по колу аж до вечора – ви домовляєтеся про обід, вечерю, перехід через дорогу за руку, про “не бавитися не нашим”, “не стрибати по дивані” (а лише по ліжку – бо я виявила, що просто тотальна заборона чогось діє слабше, ніж заборона частини чогось – і з поясненням, де ж це “щось” таки можна реалізувати, але це вже тема іншого посту). І так без кінця! І все завершується переговорами на тему “іти спати”. 


Одним словом, коли вже дитина заснула, а я вижила, я думаю, чи не піти мені після декрету дипломатом на Мінські переговорний процес, до прикладу. Бо я можу домовитись про що завгодно. А ще я розівчилась говорити у стверджувальній формі – бо переважно доводиться вести діалоги у запитальній. “А давай?…”, “А ти хочеш?…”, “Зробиш так?…”, “Зможеш сяк?…”.

Чесно зізнаюсь, є великий процент ситуацій, коли я не веду переговорів, а просто роблю так, як мені потібно. Так, це я та жіночка, що з усмішкою Мона Лізи несла на руках дико істерикуючу дитину через цілісінький Ашан. Так, це я та силачка, що зуміла винести шалено плачучу і всю в піску малючку з пісочниці. Я та Залізна Людина, яка всадила дитину у візок і блискавично зникла у темряві, поки та щосили верещала і билась ногами. Бо іноді на ведення переговорів не вистачає ресурсу. Але в основній масі – так, це необхідна умова, аби уникнути скандалів. 

Отримати згоду – зробити, отримати згоду – зробити, не отримати згоду – ще раз запропонувати – ще раз запропонувати – відволікти – ще раз запропонувати, якщо це не принципово, не зробити. Якщо принципово – зробити (але зі скандалом). Фух! Але зате я сплю цілу ніч. Ну і дитина у два роки – це скарб, з яким весело і цікаво. І зовсім по-іншому, ніж у рік (чи до року) – адже вона вже не просто смачно пахне і мило сміється, а проявляє себе як Людина. А я завжди любила спілкуватися з Людьми 🙂 

Всім гарного спілкування з власними дітками! І успішних переговорних процесів! 🙂 

1 thought on “Дворічки: коли переговори рулять

  1. Так домовлятися треба я також через це проходжу) моїй донечці вже 3,4 рочки. Чоловік не розуміє тих домовлень( він хоче щоб дитина підкорялася і слухала. Це велика праця “домовленості”. Молодець що написали про це. Читаючи відразу бачила себе з своєю донечкою)

Що думаєте про цей пост? Дуже цікаво!

Scroll Up