Mom’s Column: Ще один день з нею

13Це буде меланхолічний пост, яких іноді серед всієї цієї моєї “боротьби з вітряками” за вільне від стереотипів мамівство, так бракує 🙂

..Інколи мені сумно, що догляд за дитиною такий виснажливий для більшості мам. Часом у мене “пробігає” підозра – а може, то тільки я така слабачка, і мені часто буває важко? А у всі інших он – повний дитячих усмішок інстаграм, кекси в мультиварці, білі столики в дитячій… А, стоп, у мене теж ці всі кекси і інстаграми. І я розумію, що всі ми, мами, плюс-мінус одинакові. І найважче у нашій діяльності – постійна концентрація уваги, куди тим кодерам, чесно-чесно!

Мамині будні – це не пасивна ловля того самого дзену, а дикий “круть-верть” – коли ти там підняла іграшку, там миєш крісло, там пішла робити чай (а по дорозі зробила вимушене генеральне прибирання на кухні). І в голові у тебе вічний планер, де важливо 18-го не забути про щеплення, а 5-го – про візит свекрухи, а за рік встигнути оформити дитину на танці. І це на фоні постійної невиспаності – боже, той зомбі-стан, це найгірше, у всьому мамівстві, клянусь! Це коли ти мало спала, і не допомагає ніяка кава, і ти не хочеш ні радіти життю, ні купувати нічого, ні нової зачіски; з ним в мене асоціюється останній рік життя.

Так от, мені сумно, що у вихорі ось цих клопотів не встигаєш іноді насолоджуватись її дитинством.

Раннім дитинством – отим, коли це вже не “хлібець”, що їсть-спить-ворушиться, а маленька особистість. Я знаааю, що особистість  вона відразу, ще з ембріона, і все це дуже цікаво, але ми всі такі недосвідчені і перелякані з першою дитиною, що приблизно півроку після народження пролітають, як ракета.

Processed with VSCO with c1 preset

Я про ту “особисту особистість”, яка виявляється біля вас, коли ви вже трохи оклигали після вагітності і пологів, трохи віджили. Навчились, наловчились, освоїлись, видихнули, схудли і навіть почали встигати ЩОСЬ ЩЕ. Особистість, яка вже має з вами стосунки – називає вас “мамою”, наприклад. 

Яка починає говорити, бігати, помічає якісь цікаві речі. Копіює нас всіх по трохи. Вчиться щодня чомусь новому. І – як виявляється – зовсім інша, ніж оце ви!  І реагує зовсім по-іншому, ніж ви, на купу речей, і боїться чогось зовсім інакшого, і навіть любить те і тих, що і хто може зовсім вам не подобатись! І таке буває 🙂 І вам з цим миритися (вам, а не їй).

Мені аж серце закраялось, коли сіла писати цей пост, і почала про це розмірковувати. Це ж всього лише тисяча-півтори днів! Тисяча-півтори днів, поки вона така маленька, смішна, ароматна, кучерява і твоя-твоя-твоя. І ці пальчики, і ці п’яточки, і ці губки, і щічки, і як вона кокетує, і усміхається,  і хитро водить оченятами, і їсть сунички, і п’є какао, і тулиться до тебе, і тупоче назустріч таткові ввечері, боже ти мій.

img_2673Читаю “Кульбабове вино” Бредбері, і там якраз була про це розмова – про те, що немає минулого і майбутнього, а всі ми живемо прямо зараз, і тобі вічно 30 чи вічно 16, чи вічно 92. Ти вічно такий, як оце зараз, вічно, завжди – тільки це має сенс, і ця “вічність” спливає так непомітно, і переходить у якусь іншу…

І от мені вічно буде 30 з зовсім ще крихітним хвостиком, я вічно буду така трохи невиспана, трохи млява, трохи пригальмована (блін!), вічно буду така трохи більше сердечна і чутлива, бо – мама маленького пупса. Вічно буду коситись на чужі візки (хммм, де вони взяли у Львові такий колір?) і дитячі зуби (20?! вже?!). Вічно буду… Обіймати вранці це маленьке тільце, гладити смагляві щічки. Вічно буду притискати до себе всю, коли беру на руки… Вічно мріятиму, що ось ще трохи, і вона підросте, і обійматиме мене сама, і казатиме “Я тебе люблю”… Вічно гратимуся з нею у хованки, прибираючи кухню, чи лови, миючи шваброю підлогу, чи охатиму так здивовано, як вона – копіюючи мене – витиратиме полиці від уявної пилюки 🙂

Вічно буду вдихати запах кучеряшок. Вічно буду перебирати маленькі пальчики  у своїй руці. Вічно буду цілувати теплу потилицю. Вічно поправлятиму ковдречку, коли вона лежить сонна, і вночі знаходитиму дуже акробатичні пози, щоб їй – в її акробатичній позі – лежалось добре. Вічно буду милуватись, як вона водить своїх ляльок “тьопі-тьоп”, і хвацько везе ляльковий візок, і закриває очі і пробігає мимо кущів, і намагаєтсья натягнути на пухку ніжку татовий кросівок.

Вічно лоскотатиму животик і митиму їй голову. Вічно годуватиму кашкою вранці, вічно садитиму на коліна за обіднім столом, вічно слухатиму “Два маленькі баранці напекли собі млинців”. Вічно буду “мама, де ти?!” і вічно буду душитись від сміху з її строгих “но-но!”.

Вічно, вічно. А насправді – лише ще, може, з тисячу днів! Вона буде зовсім інша – вона говоритиме по-дорослому, ходитиме в школу, вибиратиме собі светри, вона буде цікава неймовірно, і люблена всілякою, і моя-моя, але вона вже не буде маленькою. Може, у мене будуть ще діти, і я навчуся краще організовувати час, заведу десять нянь, буду досвідченішою – не знаю! – і я таки зможу насолодитись кожним-кожним з цих днів. Але з нею, моєю першою, моєю найулюбленішою, цього вже не буде. Не з нею. Її дитинство ТУТ, зараз, воно вічне, воно мене всю окутує часом і простором настільки, що я не відчуваю його плину.

Я в ньому вже і назавжди – і я хочу виспатись, хочу подивитись нову серію Гри Престолів, хочу з подругами на каву, хочу нову сукню і кудись поїхати. Я складаю іграшки, готую супчики, вкладаю спати і саджаю на горщик, я вся така прямо мама-ділова-шо-капець, говорю про мамівство, читаю про мамівство – навіть пишу про мамівство, а воно пролітає мимо.

Processed with VSCO with c1 preset

І ви скажете – то що, сісти навпроти щічок з кучеряшками, і цілий день витріщатись на них?) Спитаєте – то що, на все забити, і складати кубики цілими днями, фоткати кожну секунду і намагатись закарбувати в пам’яті кожен момент?  Та ні, напевно; скажу, що всі ми люди, і всі ми ох які не святі (а особливо, невиспані і по-своєму ізольовані від світу мамашки). Просто іноді варто нагадати собі, що ось він, ще один день З Нею. Чи З Ним. І не супчиками єдиними 🙂

І ця вічність така оманлива – і за секунду ви вже сидітимете навпроти дорослої дами, може, навіть з чорними нігтями, пірсингом і тату (а ви просили, ви попереджали). І вона буде така доросла, і пахнутиме парфумами, і нестиме, може, навіть повну дурню (хоча, надіємось, ви не будете такою критичною старушенцією?!) –  а ви хотітимете обіймати і вдихати її запах не менше, ніж зараз.

Бо ви пам’ятатимете її такою – кучеряшки над вушками, і пухкенькі пальчики на ковдрі, і зубки зі щілинкою 🙂 І тоді ви дуже-дуже хотітимете повернутись хоч на мить сюди! Сюди – це все це багатство у вас Є! Багатство  дитинтва ваших рідних діток. Бо це справді багатство – кожен день на сто каратів, і ви маєте його ще багато!

Ще – як мінімум – один цілісінький день!

14

 

 

 

 

Що думаєте про цей пост? Дуже цікаво!