Як вижити “мамі, що працює”?

Відразу почну з того, що слова “мама, що працює” я беру в лапки (і то жирні) – бо мама, яка начеб то не “працює” гарує втричі більше, знаю по собі. Така наша жіноча натура – шукати собі привід для зайнятості, і завжди його знаходити. Так що між “мамою, що працює”” і так званою full-time мамою є тільки одна різниця: купа непопрасованого одягу і вічно запилюжені полиці. Жартую : )

“Мама, що працює”” і “мама, що сидить вдома” роблять той самий об’єм роботи. Мої півтора року “чистого декрету” подарували мені крутий апгрейд у веденні хатнього господарства, стійкий тоталітарний режим вимитої ванної, блог і купу нових друзів (організовувати дозвілля – це також робота). Просто сама робота – різна, і знаєте, набагато легше робити роботу, яка чітко дає результат (гроші), вдячних замовників, веселих колег і смачненьку офісну каву з печенюшками. Правду кажу.

Саме тому я й рік і місяць тому вирішила “вийти” з декрету і податися у “мами-зозулі” (жартую, а насправді, ні). Що я здобула? Спокій, правильну втому, врівноваженість і нарешті відчуття того, що мою роботу якось можна оцінити (бо в декреті навряд чи ти готуєш щомісяця звіт по виконаних завданнях, і чоловік такий: “О, кг-хм! Мала має всі прививки! І з’їла 15 порцій овочів! А полиці на шафі вилизані вперше за 5 років! Отримай премію, ми з Вікою цього місяця справді задоволені твоїм професійним ростом, мамо Дарино!”.

Та фіг там. Вдома ти пашеш, як проклята, а для інших – хоч головою об стінку бийся – ти “вдома сидиш”. Я вже писала про це сто разів. І мій вихід – вийти на роботу. Мама, садок, няньки – на власний вибір кожної, а якщо комусь вдається “сидіти” в декреті та бути щасливою – то взагалі супер. Вважайте, ви витягли щасливий білет 🙂

Отож!

Що я втратила? Впевненість, що з Вікою все ідеально і по-моєму. Досить дивно вимагати в бабусі, яка сидить з твоєю дитиною, аби вона все робила строго в рамках – тож я обрала менше зло, а тобто, закривати очі на якісь бабусині “загони”, типу цукор в кашку чи печиво на обід. Бабусі все одно робитимуть по своєму, як і виховательки в садку, і переважно, якщо у мене, як у мами, були якісь дуже строгі вимоги (а добитись їх виконання я не могла) – то вихід простий: самій бути з дитиною 24 на 7. Що насправді ніякий не вихід. Тому моя втрата – це 100% контроль над життям моєї дитини. Печально, але в принципі, неуникно.

Друга втрата – це втома, тут все ясно (але з іншого боку, вона перезавантажує). І третя – це те, що Віка стала жити “не мамою єдиною”, боляче, але також неуникно. У нас і так мама завжди на 2 місці після тата, так що… Ну і ще я втратила відчуття, що все встигаю – тепер я нічого не встигаю. І одягу для прасування в мене назбирується за тиждень така гора, що в неї можна стрибати з шафи і плавати. Пилюка тепер навіть не дуже помітна, а сортування зношеного одягу і взуття стає подвигом.

Ну ладно, а тепер поговорімо про те, як нам, “мамам, що працюють”, витиснути максимум користі з цього свого неідеального (як і все на світі) становища.

Моє перше правило (і нещодавній висновок!) – це бути впевненою, що ти все одно все робиш правильно. Мені дуже сподобалась одна з тез Людмили Петрановської про те, що діти – дуже адаптивні, і вони в більшості випадків все одно дадуть собі раду і пристосуються до життя. Тому мамам не завадило би більше уваги приділити власному місцю в житті (якщо не помиляюсь, про це вона говорить тут).

Я багато разів впродовж свого материнства змінювала свій кут зору на те, якою ж мамою я хочу бути для Віки. І зараз, станом на осінь-2018, моє бачення таке: я хочу бути мамою, яка тепла і турботлива, але не тільки. Я думаю так: якою я хочу бачити свою дорослу доньку? Не в сенсі, якою зовнішньо чи точно на якій посаді 🙂 А в сенсі – як вона живе, чим керується, чого прагне. Ось такою я і хочу бути зараз – адже  в нас наші діти бачать живий приклад для наслідування. Зараз для мене важливо своїм прикладом донсти своїй доньці: плисти за течією і ненавидіти свою роботу – це лише вибір (переважно, зроблений через незнання). Свою роботу можна любити, і за повагу треба боротися, і бути людиною, яка шарить в якійсь сфері – це безцінне, високе задоволення, яке додає в наше життя і форми, і змісту.

Оскільки в мене донька, то я також хочу пояснити їй (а пояснюють батьки дітям лише власним прикладом) – жінки також можуть бути розумними, продуктивними та вправними. Вони можуть займатися всім, чим захочуть. І самі обиратимуть, чим саме – і навіть тоді, коли виходять заміж чи народжують дітей.

Зізнаюся чесно, старий-добрий совісливий “черв’ячок вини” традиційної галицької системи цінностей, де “ти спочатку навари й попери, а тоді вже роби, що хочеш” мені часом дошкуляє. “Ти найперше МАМА!” витає в повітрі, це десь навколо, це навіть проскакує в погляді мого чоловіка (такого справедливого і сучасного). Чесно – коли я прошу побути з малою, бо у мене якась зустріч, це не завжди сприймається як “звісно-звісно”. А частіше як “ну ок, побався собі”. Але знаєте, що? Це мене не харить і не бісить, мені пофіг. Я вирішила ігнорувати все оце несправедливе і нечесне ставлення до мене і моєї роботи: думайте, що хочете, кажіть, що бажаєте – головне, робіть, що треба 🙂

За цим принципом давно вже  живуть чоловіки, і так мали б робити всі люди – але жінок вправно тримають в колючих рукавицях хитромудрих маніпуляцій, вини та провини. Давайте чесно: наші діти дадуть собі раду, незалежно від того, віддамо ми їм свої життя, чи ні 🙂 А от ми самі – не факт. Можемо потім не давати не те що ради, а навіть не розуміти, хто ми взагалі такі в цьому світі, і для чого це все.

Часто жінки страждають якраз через брак власної самореалізації, і найсумніше, що це біда її власна! Ніхто, ні чоловік, ні діти, не допоможуть їй в цьому – бо, якщо чесно, ніхто з них в цьому не зацікавлений 🙂

Після народження Віки я відчула величезну прірву власної нереалізованості. І далі продовжую її відчувати. Я працюю на півставки на улюбленій роботі, але мені цього мало. Я хочу більше, і ось тільки вчора від перевтоми у мене був стан “все, я вже не можу” і хотілося заритися у свій декрет, як у теплу ковдру, і тонким слабким голосом просити зробити мамі чаю 🙂

Але знаєте, що? Втома закінчується, і ти починаєш хотіти жити. Жити не лише як фон чи додаток до чужих життів. Жити своїм власним життям, у нормальному здоровому поєднанні з життями рідних. Дуже шкода, що в наших вітчизняних майндсетах робота для жінки – це переважно якась пекельна необхідність, яку за щастя деяким уникнути.

Досить, стоп – все починається з голови. Треба тільки припустити, що може, є якийсь вид діяльності, від якого ми будемо отримувати радість. Не від грошей, не від “офісних печеньок” – а від самої роботи. Свого місця в ній. Свого самовідчуття.

І щоб вижити, треба знайти свою сродну працю (по Сковороді). А муки совісті від того, “яка я тепер мама”, переоцінити. Та класна я мама. В мами ж немає посадової інструкції, якою точно вона має бути. І діти навряд чи колись сидітимуть з величезними пачками тестів і гризтимуть олівця, задумливо вирішуючи, а чи всі пункти “мамості” були виконані його власною. І чи готовий він чи вона дати своїй мамі звання хоча б “достатньо хорошої”.

Нас люблять за те, що ми є, і за те, що ми любимо їх 🙂 Дуже проста арифметика. А справитись “мамам, що працюють” – ось я й добралась до ключового сенсу посту – допоможе… таймменеджмент і режим! 

І тут теж не треба особливих хитромудростей. Таймменеджмент – це дві штуки:

1) чітко розділити кожен день на “робочі” та “сімейні” зони (і строго дотримуватися цього правила, вирішувати тільки відповідні питання у ці зони – або хоча б прагнути до цього)

2) – це найскладніше! Навчитись чітко “перемикатися” між зонами по часу – бо справи затягують, і ось 6 година, ти маєш забирати малюків з садка чи школи та займатися ними, а ти ще загрузла у розв’язанні робочих питань… Як налаштувати цей тумблер – і як рівно о 6 перемкнутись на інше? Теж є рецепт. За якийсь час до “перемикання” (мені вистачає 15-20 хв) починати переналаштовуватися подумки. Не – раз і все, а з підготовкою. Це круто працює.

А загалом, бути працюючою мамою і хорошою мамою (та ще й хорошою дружиною) – це ок, а не геройство. Важко – але це і є правильно. Просто ж наша ціль бути хорошими, а не ідеальними 🙂

Scroll Up