Цікавий період: 9 +9 місяців

вагітність, 9 місяців, фотосесія

 

Сьогодні, 20 листопада, моїй донечці виповниться 9 місяців. Для мене, як для мами, ця дата якась навіть сакральна – щоб тверезо оцінити якийсь етап життя, треба прожити ще стільки ж після його завершення.

Зараз я навіть не вірю, що була ось така, пузата, вагою 69 кілограмів (боже ти мій!), носила бандажі і “ловила” штурханці маленьких ручок (чи ніжок?) десь під правими ребрами. Ніби з іншого життя історія, про яку можу сміливо писати лише зараз. Ну бо коли ти вагітна – це якось лячно (зізнаюся, я забобонніша за будь-яку карпатську бабку), а відразу після пологів нема часу на таке.

…Коли вагітність планована і бажана, у зрілі і дорослі майже-тридцять, ти, звісно, радієш епічним двом смужкам. Для мене цей перехід у світ “мам” був  перетином Рубікону – я свідомо відтягувала його. Мені здавалося (і правильно здавалося), що цей новий етап життя покладе край всім метанням молодості (щасливим –  і нещасливим теж, про це я тоді не знала!). Це зовсім інше життя, і зовсім інша ти –  краща, сильніша і щасливіша; тільки з одною ремаркою – все має відбутися вчасно.

Тільки після того, як ти подолаєш всі свої страхи, скуштуєш вдосталь вільного життя,  проживеш всі імпрінти дитячих образ і забудеш їх – ти чітко відчуєш той момент. Відчуєш, що хочеш мати дитину. І не просто рожевого гарного пупса, якого можна потіскати – а живу частку власної відповідальності  перед Світом. Лише тоді очікування дитини стає чимось магічним. Всі труднощі з проблем трансформовуються у рішення, тобто – стають посильними і не роблять нікого нещасним.

Може, тому, що я з самого початку ставилась до появи дитини у нашому житті, як до чогось казкового – моя вагітність запам’яталась мені, як якийсь класний незвичайний мюзикл, в якому я без жодних видимих заслуг отримала головну роль 🙂

Чоловік здував з мене пилинки, мама готувала і приносила всіляку смакоту, друзі весь час хотіли тіскати, годувати фруктами і без кінця бути поруч,  співробітники стали поблажливими, мені уступали місце в маршрутках, продавці в магазинах відважували все свіже, незнайомі люди притримували двері, навіть лікарі (чи їм звикати?..) були якимись добрими і терплячими… Може, мій вагітний мозок умудрявся у всьому бачити лише хороше, але всі дев’ять місяців я пам’ятаю в дуже хороших, добрих кольорах!

Мені настільки все подобалось, що навіть кілька тижнів у лікарні (на підтримці) здавались класними – там лежали такі ж щойновагітні дівчата з купами найцікавіших у світі (хе-хе) історій про зачаття, майбутні імена і пологові будинки; з ними можна було безкінечно триндіти на найінтимніші теми (хто ж знав, що  це лише початок, а вагітність і народження малюка підведуть мене настільки впритул до фізіологічних граней Всесвіту) – ну і найцікавіше! На шостому тижні вагітності, з цілком ще звичайною фігурою, настроєм і самопочуттям, ТАМ, в лікарні на Київській (до речі, там, де я сама 30 років тому, з’явилась на світ!), я якось зачудовано зрозуміла, що я стала безпосереднім учасником чудернацького світу майбутніх мам.

Це було дуже дивним для мене!

На першому місяці вагітності я ще спокійно їздила у Вроцлав на погулянки, тусила з друзями, ходила на роботу і бігала по спортлайфах; я знала – але ж зовсім не розуміла! – що я вагітна. Та що там казати, навіть з отакенним пузом на дев’ятому місяці я не зовсім чітко усвідомлювала, що я не просто примабалерина вагітної опери 🙂 а ще й майбутня мама!

І навіть безперервний стан нудоти протягом майже всієї вагітності не зіпсував мені свята 🙂 Мене нудило від запаху свіжих огірків і кавунів, раз на тиждень скажено боліла голова, тиск падав нижче плінтуса, ну і все це – на тлі вічної легенької нудотки і бажання лягти і поспати. І знаєте, що? Я б знову вагітніла (шкода, що більше ніколи це не буде так, як вперше).

Смішно звучить, але для мене бути вагітною було як опинитись в Парижі вперше. Ти стільки чула, стільки знаєш про це все; ти готувалась, думала, як воно буде, тобі про це розповідали мільйони разів, і от ти, блін, стоїш під Тріумфальною Аркою! А точніше, розглядаєш себе у вагітних шмотках в домашнє дзеркало, відчуваєш, як мале люденятко товчеться в тобі зсередини (капець!!!), і краєм ока милуєшся чоловіком – який милується тобою – який тепер милується тобою завжди, навіть коли ти жереш відро морозива на ніч (о як я полюбила всі ці класичні вагітні стереотипи! Ням-ням)

А черги до лікарки на обліку?! Навіть вони мені подобались! Сидиш собі така поважна, попиваєш водичку, всі навколо такі дружелюбні і пузаті, навіть без питань пропускають вперед у черзі, якщо комусь терміновіше треба, а ще можна молоти абсолютну дурню – і всі з розумінням і поблажливо кивають… Нема і не буде публіки більш розуміючої, як вагітні дівчата! Зуб даю)

Ще кльова тема – вагітний одяг. Він весь такий милий, і ти можеш одягатись, як повна дурашка, всі в захваті від тебе, а ти від Мейбелін; а курси для вагітних – востаннє мене так балували, слухали і розважали хіба що в дитячому садочку? а вагітні істерики просто так, за які тебе ніхто не вважає психопаткою? а груди, що моментально з другого розміру трансформовуються в четвертий?

Правда, вночі було важко на останніх місяцях (ну на прямо останніх – то й вдень було нелегко), а ще я набрала 17 кілограмів (майже всі скинула у перші три місяці після пологів, щоправда). Не повірите, але я кілька разів чесно намагалась “схуднути” (ну не так вже дебільно, щоб сідати на дієту, але не їсти солодке чи задофіга борошняного таки пробувала), тим більше, що лікарка також радила мені не поправлятися задуже. Але на тлі вічної нудоти, такі проблеми, як целюліт чи зайві кілограми, здавалися дурницями.

Схудну потім, думала я (і правильно думала), а от що не здавалося дурницями – то це розтяжки, які я з місяця третього рясно профілактила різними оліями (соняшниковою, оливковою, простою дитячою від Джонсонс, з різними краплями грейпфрутової і лавандової, і так далі). Не знаю, чи воно щось дало – справедливості ради, змащувалась я ними кожен божий день, ввечері після душу,  – але мій живіт став у норму майже відразу після пологів. Навіть розтяжок як таких нема. Так що в цій справі (мій висновок) – рулить не так сам засіб, як регулярність його використання.

Коротше, моя вагітність подарувала мені безліч класних вражень і емоцій. Я стала спокійнішою, менш критичною, добрішою –  і разом з тим, твердішою, впевненішою в собі, серйознішою. Під час вагітності я дуже багато сміялась, та блін, в мене навіть перейми розпочалися за тиждень до дати Х, підозрюю, саме через те, що я надто сильно реготала (але сміх – це не найгірший початок для появи нового життя, правда? 🙂 Сподіваюсь, моя мала буде смішливою і веселою людиною!

З найяскравіших спогадів моєї вагітності залишилися два:

  • Перший – 18 вересня, коли я дізналась, що у нас буде дівчинка (я так хотіла саме доньку!). Один з найщасливіших моїх спогадів, я тоді навіть плакала, перехвилювавшись.
  • Другий – 25 вересня – коли я вперше почула рухи своєї донечки. В той день мене трохи схвилювала лікарка, я плакала, мама мене втішала. І доця ніби відчула, що маму треба заспокоїти – лагідно, по-своєму, зсередини. Десь в той момент я її полюбила 🙂

Чесно зізнаюсь – материнський інстинкт в мене прокинувся не відразу, не від перших поштовхів малючки, і не через сам факт, що в мені росла і розвивалась маленька людинка 🙂 Я, звісно, турбувалась про неї – і хвилювалась теж, і тоді я вважала саме це вже тою першою материнською любов’ю; але ні. Тепер я знаю, що поки особисто не познайомишся з тою людиною, яка вибрала тебе своєю мамою, і прийшла до тебе у світ, доти ти не зможеш сказати точно, як це – бути мамою 🙂

Що думаєте про цей пост? Дуже цікаво!

Scroll Up