Dark Side Stories: Страх і ненависть в пологовому

88r_the_only_thing_we_haЦе не буде пост про жахливі умови у львівських пологових – не знаю, як після того всього ще мати сили харитись на незручні матраци чи старі унітази. Всі три дні після пологів я думала тільки про одне: “Яке щастя, що це все закінчилось!”.

Треба сказати, що я була готова до всього, позитивно налаштувалася на пологи, розуміла, що це буде важко, більше того – навіть хотіла пережити ці важкі години (бо що нас не вбиває – те робить сильнішим). А стати сильнішою, щоб виховувати дітей, мені було  справді потрібно.


Особисто для мене найгіршою (і найнесподіванішою в плані болючості) частиною пологів були перейми. Інтенсивна фаза їх в мене тривала від 19:00 до 23:00 (приблизно), а від 23:00 до 23:35 я, власне, народжувала (тобто в мене були потуги).

Перед тим ще десь годину  (з 18:00 до 19:00) перейми були досить лайтовими, і з великими проміжками (15, 10, потім, здається, 5 хвилин). Я вже тоді сиділа на реєстратурі в пологовому і жартувала собі з медсестрами і своєю лікаркою. Пам’ятаю, якась дівчина, теж з переймами, дуже стогнала, і їй казали – “Та досить вже, он дівчина теж народжує, і нічого” (і показували на мене). І я ще така сиділа і думала: “Нічого собі, і це – боляче?! Тьфу!”. І навіть, наївна, підгорджувалась собі внутрішньо, яка я, мовляв, сильна і витривала породілля.

А потім якось протягом однієї години все стало з ніг на голову. По-перше, почалися справжні перейми – таке враження, що тебе всередині розводять на лещатах (це розкривається шийка матки, для довідки). Знаєте, всі ці середньовічні тортури, коли людину розривали навпіл, прив ‘язавши між двох коней, і пустивши їх врізнобіч? Оце воно! Власне, сама перейма триває рівно 50 секунд. Кажуть, вони спеціально “продумані” проміжками ДО хвилини – щоб людина не непритомніла від болю. Проміжок між цими “сеансами” в мене був рівно дві хвилини. Це вважається досить інтенсивним темпом пологів; такий в мене був, може, тому, що лікарка мені штучно проколола води (пам’ятаю, як я, така ще наївна і щаслива, побачила в неї в руці довжелезний залізний штир, і зрозуміла, що от моє безтурботне внутрішнє дитинство  на цьому моменті і закінчиться навіки :).

Коротше, до 20:00 я вже думала тільки про одне: як би це терміново навчитися астральним подорожам, щоб покинути своє тіло 🙂 Кожні 2 хвилини наступали 50 секунд, під час яких мене так центрифужило всередині, що я не могла не те що кричати – навіть шепотіти. Крім того, в пологових зазвичай Ташкент під 30 градусів – мені було так жарко, що я готова була зняти з себе шкіру. І найгірше з того всього – весь той час, поки в тебе перейми (а ніхто не знає, скільки це триватиме!) – тобі не можна сідати, лягати мені також чомуь було не бажано, а треба просто ходити. І ходити. І ходити. По душному квадраті родзалу, де за стінкою регочуть акушерки, попиваючи каву і дивлячись “Сімейні мелодрами”. Уявіть собі безкінечне ходіння тривалістю в кілька годин – навіть без перейм, від цього можуть відвалитися ноги і поперек! А коли тебе ще й що 50 секунд тягнуть в різні сторони два потужні екскаватори?!

Я досі обожнюю сидіння. Пам’ятаю, мені тоді більше за все на світі хотілося сісти і посидіти собі. А можна було тільки зрідка напівлягти на фітбол, який притримував Тарас (ось вам ще одна причина, чому краще брати з собою на пологи чоловіка) – якби не це, я б, напевно, просто впала на підкошених від втоми ногах. Пам’ятаю, як я, з жахом переживши першу годину цього всього, непритомним голосом, спитала акушерку, скільки ж ще воно триватиме. І вона спокійнісінько сказала щось типу: “Та до четвертої ранку, може, й народиш” (а на годиннику була 20:00, 20:00 Кккааарррл!).

818343149_4347189Кривавими очима дивилась на годинник з Вінні Пухом (досі так чітко його пам’ятаю) і думала – та ну, це якийсь гон, я ж з відкинуся просто через виснаження. Я навіть кричати не могла, навіть шепотіти – просто зі скляними очима витріщалась то на чоловіка, то на лікарів, і думала таке: “Якось би взагалі перестати існувати. Бо це якийсь треш”. І от я так блудила родзалом, час від часу валячись в руки чоловіка, бо поперек, спина і ноги в мене просто відвалювались (не знаю, чи то від перейм, чи то від довгого перебування на ногах); і не вірила, що це закінчиться.І так чотири години (мені ще пощастило!). Коли в 23:00 мені оголосили, що все, зараз я народжуватиму, мені хотілося плакати від щастя. Тільки тому, що десь недалеко був кінець моїм мукам (про зустріч з малюком я навіть не думала).


Потуги (процес, коли ти, власне, народжуєш) – це теж вам не поп-корн жерти в кінозалі; ти напружуєшся періодично так сильно, що аж судини лопаються, ти боїшся цього всього м’яса, що з тобою відбувається, лікарка просить старатися більше, ріже тебе по живому, потім зашиває. Тобі, випотрошеній і в дикому шоці, дають той згорточок, дитину, а ти думаєш: “Просто. Це. Закінчилося. Юху!”. І навіть якщо вам зробили епізіотомію, накладають шви чи роблять ще якісь тортури, це все вже “пост”, і не так страшно.

Потім, ясно, радієш, бо малюк, бо з нею все добре, бо ти вже мама, і таке інше. Але цей жахливий тягнучий біль, ніби тебе зсередини розводять на лещатах, я не забуду ніколи в своєму житті. Біль потуг – і правда, забувся швидко, навіть біль порізів, які ще добрі два місяці заживали, пекли і тягнули. Але біль переймів я пам’ятаю – сподіваюсь, наступні пологи мені вколять епідуралку.

img_6575Парадокс, але народження дитини це небуденна і чудернацька суміш страшного болю і різних фізіологічних трешів – з купою чудесних, світлих, магічних моментів. І хоча в цьому пості я описала свої перші пологи у всій “красі” – після них я зрозуміла одну річ:

Ми б ніколи так не любили своїх дітей, якби справді знаходили їх в капусті або їх нам приносили лелеки 🙂

Те, що дається з болем і труднощами – і цінується зовсім по-іншому. А щоб виховувати, доглядати і ростити дитину потрібен величезних внутрішній запас любові і мотивації. Може, саме труднощі вагітності, пологів та першого періоду життя малюка і дають шанс на появу того самого “материнського інстинкту”? 🙂

5 Replies to “Dark Side Stories: Страх і ненависть в пологовому”

  1. Добре, що я не прочитала це ДО пологів)
    Це Ваші власні “страхи і ненависті”, навіщо узагальнювати і лякати майбутніх породіль? Звичайно, бувають різні пологи, і значно складніші за Ваші, але Ваш випадок теж далеко не є еталонним.
    Якщо що, то я народила легко і за пару годин, без розривів і інших жахів.

    1. Я з вами згідна: перед пологами додуматись читати пост про пологові “страх і ненавсить” – як мінімум, нелогічно 🙂 і так, це мій власний досвід. До чого тут інші породіллі? 🙂

      1. До того, що Ваш блог адресований широкому колу читачів, чи не так? Він же не є закритим щоденником.
        А більшість вагітних жінок, що вперше народжують, цікавляться процесом пологів, в т.ч. і з чужих розповідей.

  2. Якщо Ви вже позиціонуєте себе як блогер, то варто й нести певну відповідальність за написане, а не перекладати її суто на читачів.
    І на майбутнє – вчіться сприймати критику, бо фрази типу “нікого читати не змушую” викликають відповідну реакцію.
    Хоча у Вас є дійсно хороші й цікаві статті.

    1. Lol, а де ж тут була критика? 🙂 я люблю і ціную своїх читачів, але якщо я комусь не подобаюсь (як мама, блогер чи людина взагалі) – це ок, і я не маю нічого нікому доводити, даруйте 🙂

Що думаєте про цей пост? Дуже цікаво!