Материнство як портал у вічність. До Дня Матері-2018

Як Баста співає, “коли мене не стане, я буду співати голосами моїх дітей”. Я не те, щоб фанатка Басти, але цю пісню люблю собі послухати у якісь важкі моменти. Вона мене щоразу наново змушує рефлекснути, оцінити все навколо, і повернутися до найважливішого.

Наші діти – це наші порятунки від всього. Нічого не має значення, поки твоя дитина жива, здорова і поруч з тобою. І ти можеш її торкнутись, полоскотати, пригорнути до себе, відчути її запах і торкнутись губами волосся на маківці.

Я досить довгий період свого життя жила у якомусь застиглому чеканні щастя. Так, ніби все, що відбувалося роками – це якесь тимчасове непорозуміння, з купою невпевненостей, пошуків, сумнівів, незнайдених сенсів… Купою всього заплутаного і незрозумілого, вічних пошуків себе, вічного нерозуміння, де ж воно – моє місце, те, де мені добре, незалежно від обставин. І от я іду, живу, чекаю, і ніби знаю, що ось-ось, з-за якогось рогу вигулькне воно – Диво. Щось правильне і справжнє, щось, що має відбутися з кожним. І я заживу справжнім життям. Таким, щоб прокидатися вранці, і знати, для чого це все. Щоб сумувати лише за власним бажанням. Щоб не шукати нічийого схвалення чи любові, щоб мати це все своє.

Мені було досить неясно, звідки це все має взятися. Я підозрювала, що є якась наука, якась філософія чи релігія, заглиблення у яку зможе дати мені це відчуття. Я думала, може, коли я зустріну кохання, воно нарешті все відбудеться. Чекала, що, може, має бути якась умова – робота, гроші, вигляд, друзі, місто, відпочинок. І це все мені давало якийсь рівень відчуття правильності – але я виходила на нього, і мені хотілося ще. І кінця цьому не було.

Мені ніхто ніколи не казав, що діти – це не лише клопоти.

Може, тому, що я виросла серед буремних 90-х, з їхніми безгрошів’ям, втомою і зневірою, коли у батьків не було часу на дітей, а в дітей – часу  з батьками… А може, це якісь особливості менталітету моєї сім’ї (чи мене самої) – мені завжди здавалося, що діти – це обов’язок.  Який ти маєш нести, як хрест, все життя. Тому, що так треба. І я – чесно – ніколи не палала бажанням мати дітей. Досить важко у цьому зізнаватися, але мені здавалося, що материнство – це щось типу примусових нав’язаних гендерних стереотипів. І що я маю право від нього відмовитись – варто тільки відкинути страхи.

Я таки маю право від нього відмовитись.

Добре, що я не скористалась цим правом.

Добре, що я таки стала мамою.

І в мене з’явилося власне розуміння того, що означає материнство. Не як для жінки, не як для дружини, а як людини – як особистості. Так от – материснтво (і батьківство теж) – це спосіб жити вічно. Така собі релігія, такий собі філософсько-науковий лайфхак, про який мало хто здогадується. Якщо перестати сприймати своїх дітей лише як безкінечні обов’язки, клопоти і турботи; або – з іншого боку – перестати побиватися над тим, як швидко пролітає їх солодке дитинство. То відкриється чудова, неймовірна, магічна сторона материнства (батьківства) – а саме, та, що діти продовжують нас на цілісіньке життя. З народженням дітей, ми починаємо жити ЩЕ. Ми можемо не хвилюватися про вічність, не боятися смерті, не стражати від наближення старості – у нас є наші власні гінці у вічність, наші особисті провідники у майбутнє, люди, які несуть у собі значну (величезну!) частинку нас самих.

Діти – це найдорожчі і наймагічніші люди для своїх батьків. З появою Вікторії, я нарешті зустріла те своє диво. Можливо, на тлі всіх жахів пологів, втоми перших місяців, моря нових випробувань першого року її життя… я трохи загубилась у цьому своєму відчутті. Але так – воно є. Воно прийшло, певно, навіть не тоді, коли я вперше глянула на неї, новонароджену. А тоді, коли я вперше побачила ці легендарні дві смужечки – і усвідомила, що я вже не сама, що нас двоє. Я і ще хтось. 

Оці останні два з хвостиком роки я нарешті почуваюся у своїй тарілці; і навіть тоді, коли буваю дуже-дуже втомленою, і навіть тоді, коли прошу когось дати мені відпочити від “ось цього от всього”. І навіть тоді, коли відчуваю себе поганою мамою. Все почало іти правильним шляхом. Я почала жити так, як завжди мала. Не в тому сенсі, що стала якоюсь святенницькою, а в тому, що я почала відчувати себе… собою? Собою. Зі своїм власним сенсом. Зі своїм власним місцем під сонцем. Зі своєю власною вічністю.

Свято Матері – це свято, яке дарують нам наші діти. І саме їм хочеться подякувати сьогодні. 

Що думаєте про цей пост? Дуже цікаво!

Scroll Up