Мами і зони комфорту: як я їздила з Вікою до Києва

Моя бабуся не могла цього зрозуміти. Сама, з дитиною, поїздом, в Київ?! Нащо? Без гострої необхідності, “просто так”, в гості і погуляти. Яка дивна ідея. Я на це думала, що є мами, для яких ця “супер-мега-екстремальна поїздка” не більше, ніж “тьху!” – які самі з дитиною і літаком 8 годин, і на мотоциклі в інше місто, і зі слінгом в гори, і з кількома дітьми маршруткою в сусіднє місто. 

У всіх різні зони комфорту, тут можу розказати лише про свою. Але це досить цікаво. Отже, за 2 роки і 4 місяці я жоднісінького разу нікуди не їздила сама з Вікою (тим паче, з ночівлею). Завжди біля нас був чоловік, або бабуся, або обидві бабусі, або хоча б подруга, та й то, якщо недалеко. За цей час ми не дуже там особливо виподорожовували, але в Буковель на лижі, в Трускавець в Хіжину СПА, в Луцьк у гості, в Перемишль до кумів, в Краків погуляти і на море в Шарм-ель-Шейх їздили. Ну і до бабусі, чи по місту в якісь там басейни-гулянки-розважалки я не особливо враховую, бо таке є у всіх. Це небагато, але я знаю, що таке дитина в дорозі. І знаю, що що менша дитина, то легше.

Коли дитина: а) вже бігає б) вже не на грудному вигодовуванні і в) ще й вже говорить (так-так, це теж нюанс!) – але ще не дуже свідома і не дуже слухняна, це найважче. Тому для мене кудись їхати з ось таким от крендельком – однією ногою в кризі 2 років і однією в кризі 3 – було челленджем досить крутим.

До речі, не знаю, чи я правильно оперую поняттями “криз” – як я  розумію, криза 2, це коли “я сама” – і криза 3, це коли “нєєєєєє!” на все навколо. Так от, Віка чудово поєднує і те, і те, ще й досить комунікабельна і багато говорить, і може повідомити кому завгодно і що завгодно. А це сильно ускладнює задачу переміститись з точки А в точку Б, плюс важкий рюкзак, візок і два іграшкові фіксики в нагрузку.

Ну і плюс – якщо ти хочеш не просто “переміститись”, а ще й гарно провести час.

Якби, я на це навіть не розраховувала цього року – мені просто хотілося подивитися, як я витримаю і переживу цей виклик долі 🙂 Пологи ж я якось пережила 🙂 То чому 6 годин в поїзді і два дні в іншому місті мали б мене якось сильно травмувати?

Крім того, як Шуров переспівує стару приказку, “все що тебе не не вбиває – хай тебе не лякає“. Дуже мені подобається цей принцип – після напружень, випробувань і виходів із зони комфорту хоча б “на один пальчик” ми стаємо кращими. Це як спорт – не можна підтягнути м’язи, ніяк не напружуючись. І еволюція полягає якраз в тому (у всіх сферах життя!) – що ми робимо трошечки, на крапельку більше, ніж можемо. Чи принаймні, хочемо. І це так круто!

Так от, в перший рік після пологів челленджів і “того, що мене вбивало” було стільки, що додаткового екстриму мені не було потрібно. Екстримом було все – тотальний недосип, постійна увага до малюка, форс-мажори з грудним вигодовуванням, пізнавання нового досвіду (безкінечне!) і ще вічне бажання прибирати і все вимивати; в цей перший рік я вимотувалась так, що додаткових емоцій мені зовсім не хотілося.

А далі все якось владналось, дитина підросла, з’явився сон, я трохи вийшла на роботу і однією ногою (дякую моїй мамі) увійшла в соціальне життя (не лише на дитячих майданчиках!!!). Все начебто налагодилось, і… привіт, зона комфорту. Все добре, все гаразд, все класно. Тільки трохи нудно. І я подумала, що не треба вигадувати велосипед – у мене на руках є маленька дитина, можна просто зробити  щось звичайне для інших людей (і незвичайне для мене самої).

Було важко – але легше, ніж я собі уявляла. Було дуже весело – іноді навіть до сліз. Було дуже багато вражень, і в мене таке відчуття, що я за ці 2 дні прожила місячний запас подій, або не просто поїхала за 500 км, а як мінімум, підкорила Еверест.

Почуваюся я зараз просто прекрасно – не порівняти з тим, як почувалась до поїздки! Спокійна, відновлена, задумана. Так-так, з’явилось досить багато нових тем для роздумів – і це безцінно. Перезавантажена. І я дуже сподіваюсь, що Віка поруч зі мною перезавантажилась – так, визнаю, поїздка була мамоорієнтована. Але ж дитина розвивається поруч з мамою, і я маю велику надію, що ці мільйони нових вражень гарно вплинули на її загальний розвиток.

Ми з чоловіком давно вже помітили, що після поїздок, нових місць, людей чи й просто гостин, у Віки відбувається хай невеличкий, але помітний стрибок розвитку. Вона починає говорити, вміти і робити щось нове – я думаю,  в її маленькій голівці активно формуються нові синапси (зв’язки між нейронами, тобто, мозковими клітинами) – а це, як я писала у цій своїй статті (“Як розвинути мозок дитини і не стати маньяком”) – простий і природний спосіб розвивати малюка.

Ну і звісно – я намагалась для Віки організувати максимальний комфорт, я ж мама. Розваги розвагами, але дитина має нормально спати, їсти і добре почуватися. Звісно, це було не так легко – і не вдалося так добре, як вдома, але мені здається, користь переважила шкоду. 

А тепер – про ключові моменти поїздки.

ДОРОГА

Квитки на поїзд я брала такі, щоб спати всю ніч. Бігати по вагонах за дворічкою – це пекло, ми якось їхали з нею в Інтерсіті (ось  тут я про це писала теж  минулого року “Подорожі з тодлерами – як не довбанутися”). Нічний 92 поїзд Львів-Київ – просто ідеально. Відправляється зі Львова 23:19, прибуває в Київ без 10 сьома ранку. Віка спала, як ховрах, попри всі свої враження від того, що вона їде в поїзді (!), має там спати (!) і який при цьому ще й дуже сильно “працює” (так вона називала оці всі потягові звуки, коли поїзд зупинявся, вона казала щось типу “О! Вже не працює!”). Назад – приблизно такі самі години – теж варіант поспати. Ну і в купе, на відміну від Інтерсіті, можна зачинити двері! Це вже важливо, бо бігати за дитиною по поїзді (якщо ви ще й з нею самі) зовсім не в кайф.

По місту переміщалась убером, який має 2 жирні плюси – сам шукає твою локацію (в незнайомому місці це необхідність) і можна розраховуватись безготівково, автоматично. Для мами з арущою дитиною, повними руками печива і розхристаним візком, це теж просто супер-зручно! Ну і уберські водії менш хамські, ніж прості (бо рейтинг), хоча один вмудрився мені нахамити (ета Кієв, дєтка) – при цьому, тільки по телефону, не побачивши навіть весь масштаб трагедії (ну типу дві мами, з візками, дітьми і морозивом. Нічний жах всіх таксистів); поїздка просто була скасована, бо я уявила, що він мені заспіває, коли ПОБАЧИТЬ, кого йому треба везти 🙂 Машина приїжджала за 2-4 хв, залізно, у нас було близько 8 поїздок, всі були вчасні. Дорого, звісно, порівняно з метро, але мати дитину взагалі затратно 🙂 Ще й якщо рипатись з нею кудись.

РЕЧІ

Я брала візок, малий і легкий, бо без нього я б фізично не змогла змусити Віку піти туди, куди потрібно. А в мене на спині важкий рюкзак, так що бігати за нею ВЕСЬ ЧАС я б просто не змогла. Візок  – це плюс, але мінус в тому, що в Києві повний есхол з бордюрами  – височенні бровки по коліно у спальних районах новобудов, безкінечні парапети в центрі, підземні переходи без пандусів, вокзал – ноу коментс, добре, що не довелося з візком пхатися в метро, бо я б здуріла.

Я взяла 2 рюкзаки – один пооб’ємніше (але міський, а не похідний), де вмудрилась запхати всі речі. І один міський невеличкий, з яким потім ходила гуляти і по місту (в дорозі я великий брала на спину,  а менший запихала у візок). В менший я поклала все, що було б потрібне в потязі (великий я ховала під лавку, малий лишала на горі). Типу там – їжа, одна зміна підгузників (так, ми ще в підгузках), нічний одяг, всілякі салфетки-зубні щітки ну і павербанки з зарядками.

ОДЯГ

У мене я давно вже вироблена класна стратегія підбору одягу в дорогу. Я беру чітко комплекст на кожен запланований день. Тобто, я знала, що мені треба: одяг на дорогу (джинси + футболка), один комплект для дому (шорти + футболка), два для прогулянок (адже ми там були 2 дні) – ще + дві футболки (до тих же джинсів), і щось одне “нормальне” (я взяла компактну просту сукню). Взуття в мене було одне, мої улюблені кроси, вони ішли під все, от і добре, бо брати валізу чи велетенський рюкзак я не мала як. Віці псіханула і набрала шортів-платтячок, а стало несподівано холодно, тож це був мій факап. Я мусила на ходу докупити їй тепліші штанці.

ЇЖА

Віка дуже погано їла (очевидно, від емоційного збудження), мене за це дуже мучить совість, бо я підпихала їй соломку (ну типу те печиво), щоб вона не кіпішувала у непідходящі моменти (типу, коли ми кудись їхали чи заходили). І я давала їй морозиво. Це був єдиний спосіб виманити її з дитячих шабашів (як я називаю майданчики і ті всі недільні напівкомерційні туси). Годину побавитись там – ок, але ж ми не могли там сидіти вічно. Тому ці два дні – попри те, що моя подруга, у якої ми жили, готувала тисячу смачних і поживних (і звичних!!!) для Віки страв, вона майже нічого не їла. Цей пункт до наступного разу треба продумати краще, але зараз в мене ідей нема.

РОЗВАГИ

Окрім головної розваги, друга Захара 🙂 , до якого Віка, власне, і їхала 🙂 і “само собою” розваги – прогулянки центром (чесно кажучи, на Узвіз ми не ризикнули з нашими делікатними візками)… Ми водили дітей в новий парк розваг (екологічна тематика), мені він дуже сподобався, тож про нього напишу окремий пост.

Ну і ще я зустрічалась з одногрупницею в Il Molino в “Проспекті”; так от, мені дуже там сподобалось, хоч це й звичайна піцерія собі. ТОМУ ЩО: на дитячі зоні іграшок було реально повно, багато і різних. Віка там завзято тусила дві години, і їй не набридало – це успіх! Мами мене зрозуміють. І плюс!  На дитячій зоні сиділа дівчинка-аніматор, яка звісно, під вечір, вже не показувала див педагогіки і аніматорства, але слідкувала, щоб діти не вибігли де з цієї території, допомагала діставати іграшки, підсовувала стільці, і взагалі, непогано контролювала процес. У Львові навіть в Голодному Миколі – де мені найбільше сподобалась анімація на дитячій зоні – діти легко собі втікали, куди хотіли, тому що сама зона спроектована прохідною. І іграшок там було разів в 10 менше. Так що Il Molino – плюс в карму!

І ФОРС-МАЖОРИ

Коротше, все було легко і весело (я чекала трешу), але були і МОМЕНТИ. Перший – це халепа з їжею, про яку я писала вище.

Друга – це сон. Денний сон. Віка засинає лише у візку, а оскільки ми гуляли незнайомими місцями, вона ніяк не могла заснути. Крім того, в моєї подруги синок на рік молодший від Віки і вони сплять в різний час, це трохи “вкрало” нам часу.

Третє – це абсолютно непристосоване для візків місто, НІДЕ!!! Львів у цьому плані кращий, об’єктивно, і не тому, що “він просто менший” – у ще довізочкові часи, я багато каталась містом на велосипеді, і у 2014 році десь, 2013 може ще, помітила, що з бордюрами активно працювали. Вчора там ще був тротуар по коліно, а завтра вже зробили з’їзд. Може, тому і велосипедистів мені здалося що у Києві менше? Але я не приглядалась. Те саме про вокзал – я мало не здохла, поки доперла візок на 2 колію! Пандуси, ліфти чи хоча б ескалатори – а чьом ви, добре, що було кому допомогти нести той візок, бо сама б я точно спізнилась на потяг.

І четвертий “вершник Апокаліпсису”  – НЕСПОДВАНІ ІСТЕРИКИ ВІКИ. 

Ну як “несподівані”; це було передбачувано. Віка лідер по натурі своїй, і живе прямо по 6 правилах Міші Лабковського (я теж по них намагаюсь жити і взагалі, дуже люблю цього психолога). Так от, в нього там є правила “роби, що хочеться” і “не роби, чого не хочеться”; я блін у свої 30 років тільки починаю так жити (в сенсі, без почуття вини і думок “о боже, комусь це не подобається”). А моя Віка у її 2 прекрасно реалізує їх на практиці, без жодної прослуханої лекції Великого Міхаїла 🙂 Та – підозрюю – як і всі її однокашники 🙂

Наприклад, у Віки була – як я вже писала – дуже сильна істерика в машинах, бо вона звикла їздити на нашій і вперто вимагала татову. Це був пісєц, до якого я б навіть не додумалась підготуватися. І це був один з викликів, які мені довелося наново переосмислити. Тобто – Віка, її істерики і чужі люди. Благо, що практично у всіх невільних свідків вистачило терпіння і ввічливості принаймні не шипіти щось типу “мама, узбагойтє свою дитину”, бо я б вибухнула від перенапруження 🙂 

Я не дуже впадаю в обмороки від жаху, що вона так робить. Я вважаю, це норм. Я не кричу на неї і навіть в найгарячіші моменти не психую (а я псіх ще той), бо хто ж, як не мама, може свою дитину “панять і прастіть”. Але іноді мені здавалось, що моя голова розірветься на тисячі мільйонів скалок. Я намагаюсь домовитись, переключити увагу чи ще щось там адекватне, але ж далеко від дому, в чужому місті, в залежності від інших людей і факторів, це не легко. Тож багато разів я силою мусила запихати її в те таксі чи візок, ловити серед натовпу і волокти в потрібне місце, чи видирати у неї щось; це був найважчий момент у подорожі.

І я все це намагаюсь робити з “нормальним” лицем, бо якщо я почну істерити на пару з Вікою, вона заведеться, напевно, ще на кілька обертів сильніше 🙂 ААааа! Це і є один з мамських скілів, який я круто прокачала за ці два дні (на одинці з тодлером в чужому місті). 

Ну от!

Бувають речі, які пробуєш зробити, робиш, і думаєш – БІЛЬШЕ НІКОЛИ!!! А я після цієї поїздки вже косую на Одесу. А може якраз? 🙂 Але певно, почекаю осені, бо у спеку і “сезон” це буде особливо важко. Тож на цій хвилі – хочу підтримати всіх мамусьок, що планують якось трошки рухнутись із застояного і зручного життя. Давайте! Це вивільнить масу вашої внутрішньої енергії. І зробить вас сильнішою! 

Зона комфорту – це зона терору 🙂 Це як в тому анекдоті – “Треба боротися з лінню. Але лінь”; треба вийти з зони комфорту – але ж комфортно… Але це дуже корисно – і дуже кльово! 

1 thought on “Мами і зони комфорту: як я їздила з Вікою до Києва

Comments are closed.

Scroll Up