Мама любить тата, тато любить маму

Знаєте, зовсім неважливо, чи ходитиме дитина на шахи і музику, і чи її навчатимуть англійської з двох років. Неважливо, бо найперше, що гарно впливає на дитячий розвиток – це атмосфера спокою і любові в родині (і це не я вигадала, про це писав у своїй книзі “Правила розвитку мозку” Джон Медіна).

Я винайшла для себе унікальний спосіб боротися зі своїм жіночим перфекціонізмом (ради Віки і її спокою) – знизити очікування. Може, ви не перфекціоністка, може, ви не вмієте скандалити, може, вас просто накрутила подруга (сама того не знаючи) – мати проблеми в сім’ї через власні фантазії можна запросто і кожного дня. Бо як в тому анекдоті:

хто ми? – жінки!

чого ми хочемо? – всього!!!

коли ми цього хочемо? – прямо зараз!

Я взагалі любителька поістерити, поревіти і полежати зубами до стінки, ображено зітхаючи всю ніч 🙂 Це вроджене, чи набуте, але однозначно, дуже-дуже зле – і поки мені не трапилась та книжка Медіни, я навіть не замислювалась, яка це моя власна халепа. Що всі оці заморочки і накрути псують мені життя. І що я владна над ними, і я можу легко все це змінити. І це не зовнішній світ “несправедливий” – і не якась конкретна людина “так змогла”. А я сама ВИРІШИЛА так зреагувати.

І тепер, коли назріває щось “не те” – наприклад, двогодинна дискусія (о боги, як же ми з чоловіком любимо повправлятися у красномовстві), я думаю – “у мене є вибір, або я всю дорогу в машині співаю караоке (моя секретна слабкість)  – або доводжу щось несуттєве Тарасу, виснажуюсь, нервуюсь, гуглю, злісно підколюю і взагалі, проводжу час не особливо круто, затишно і весело”.

Одним словом, з цим невмінням вчасно зупинитись, я часом доходжу до краю. І от я собі думаю, що всі ці ранні розвитки і картки Домана – це круто, але ще крутіше, коли Віка не ростиме в напруженій атмосфері. Ми, жінки, просто обожнюємо напружуватися – знаєте, оці всі крижані нотки в голосі, завернути на тисячу оборотів очі, і очікування свята там, де хтось натхненно будує будні 🙂

Мені це вдається зі скрипом, але я над цим працюю, і тепер, коли щось не так, або хтось не відповідає моїм очікуванням (особливо, коли це чоловік) – я намагаюсь просто відразу про це казати. Спокійно, без претензій, кажу лише про себе, і про свої очікування і почуття. Виявляється, фраза типу “Я б хотіла на свій День Народження квіти” – не смертельна, і від неї ніхто не вибухає від сорому і нерозуміння. Чоловік каже “Ок” – приносить квіти, ви задоволені, крім тої маленької дівчинки, яка чекала, “що він сам всеее має знати і розуміти”. Але ж ця маленька дівчинка виросла! Може, досить?

Звичайно, Віка не раз була свідком наших розборок. І за це мене страшенно мучить совість. Я знаю, що я стараюсь, аби цього всього було якнайменше – і з мене досить. Якщо я буду винуватити себе у всіх своїх промахах – так можна і збожеволіти. Я не хочу бути ідеальною мамою, але я хочу, щоб Віка бачила, що її тато і мама – живі люди, не роботи, не святоші, але такі, які люблять одне одного. 

Любов – це ж нічого хитромудрого. Це коли тато лоскоче маму на кухні, а мама перед роботою цілує тата. Це коли вони запросто ділять один стілець на двох. Це коли вони сміються разом, це коли вони співають і танцюють, це коли вони одне з одним розслабені. І завжди не проти залишитися тільки вдвох.

Я думаю, в батьківстві важливим фактором залишається “МІЖбатьківський”. Це вартує, щоб трохи над ним попрацювати. Навіть коли все жахливо, можна спробувати. І особливо треба спробувати, коли все ніяк. Дітям треба не двадцять п’ять гуртків на тиждень, а базу, спокій і впевненість – в тому, що мама любить тата. А тато любить маму. 

Scroll Up