Mom’s Column: Мама і емоції

31От чому нас цього не вчили ні в школі, ні в сім’ї, ні в університетах? Не розповідали ніколи, як виховувати нову людину, не підірвавши їй мозок ще в дошкільному віці; не травмувавши їй психіку найневиннішими (на перший погляд!) речима; не зіпсувавши картину світу власними душевними “потворками”?

І ми продовжуємо ростити таких же, як і самі – начебто щасливих і ніби повноцінних, але з пачкою жахеньких спогадів і невилікуваних претензій. Як вирватися з цього замкненого кола? Як встигнути і  освіту отримати, і кар’єру зробити (хоча б якусь), і знайти “свою” людину, і народити нову людину, і вижити в декреті  – і ще й перелопатити тонни власних страхів і “поломок”, щоб наперекір всьому, ростити свою дитину трошки здоровішою, щасливішою, повнішою, ніж ти сама? 

Я колись почула одну річ, яка перевернула все моє бачення світу: в сім’ї повинна зберігатися “емоційна ієрархія”, аби всі її члени почували себе захищеними і щасливими. Що це означає? Якщо просто, то це так: діти повинні ділитися негативом (страхами, невпевненістю, злістю) з мамою, мама – з татом, а тато – зі своїм зовнішнім оточенням (друзями, батьками; саме тому так важливо, щоб у чоловіка було зовнішнє коло спілкування). І важливо, що ця ієрархія – незворотна: тобто, мама не може плакати перед дітьми чи розповідати про якісь свої страхи, тато – розповідати мамі, що він боїться, що його звільнять і в них не буде ресурсів для виживання, і так далі. Даю руку на відсіч, що для більшості пострадянських дітей (таких, як я) – це щось новеньке. Навпаки, заспокоювати маму і підносити валокардінчик – це норма, навіть якщо ви ще навіть не дорослі люди чи хоча б студенти, а малолітні школярі. “Це ж мама”.

Але згадайте, як пекельно почуваєшся, коли плаче мама? Для дітей це не просто людина, друг чи родич – це база, гарантія життя і безпеки, це – основа. “Руйнується” мама – і руйнується весь світ. Дуже важко переналаштувати свої “виховні лекала” – ми всі повторюємо моделі виховання, спілкування і всього іншого своїх батьків. Але я дуже хочу і вже зараз стараюся стати для Віки “гарантією безпеки”. Гарантією того, що все добре. Що світ – приязний, позитивний, хороший. Що вона в ньому бажана гостя – і важлива, довгоочікувана складова в його механізмі. Для цього важливо тримати себе в руках вже зараз – звичайно, мами також плачуть 🙂 А нерви іноді здають. Але це має бути винятком – а не правилом, форс-мажором, а не нормою.

Добра мама – це ж не лише мама, в якої все вилизано, сито і чисто, правда? Добра мама – це ще й робота душі, бо це вчора ти могла спокійно ридати під пісні Tomato Jaws хоч цілий день; а сьогодні тобі треба “пояснити” переляканій маленькій людині, для якої ти – весь світ, що, блін, з тобою таке, і як це розуміти. Бо це вже не просто “зірвалася” чи “викинула емоції назовні” – це вже ти цілком ймовірно травмувала психіку маленькій людинці, і то ще й без поважних причин 🙂

Я свідомо намагаюся бути “мамою-переважно-в-гарному-дусі”: я розумію, що всі ми люди, і часом навіть мама може верещати чи ревіти (вона теж людина), але тільки часом! Я не погоджуюся на роль “загнаної життям, та що ви в мене хочете всі”, “вічно нервової, бо ти глянь що навколо робиться” чи “мені не до жартів, при чому, завжди” – від життя треба, обов’язково треба, отримувати задоволення. А якщо не виходить отримувати задоволення – значить, час щось змінювати.  Це потрібно і для Віки, і для мого чоловіка, і – найперше! – для себе самої. Я маю ціль, щоб Віка вважала свою маму (а, значить, і свою життєву історію загалом) позитивною, оптимістичною і веселою. Це також вимагає зусиль, і не завжди вдається, але я стараюсь, дуже, справді! 

 

6 thoughts on “Mom’s Column: Мама і емоції

  1. Мене цей пост надихнув, справді. Дякую.

  2. Захоплююсь вашим блогом, він світлий і натхненний, дякую що вмієте влучно словами описати дійсно важливі речі, котрі ми ніби знаємо, але через свою декретну розсіяність не можемо зібрати до купи)))

Що думаєте про цей пост? Дуже цікаво!

Scroll Up