Mom’s Column: Мама і емоції

31От чому нас цього не вчили ні в школі, ні в сім’ї, ні в університетах? Не розповідали ніколи, як виховувати нову людину, не підірвавши їй мозок ще в дошкільному віці; не травмувавши їй психіку найневиннішими (на перший погляд!) речима; не зіпсувавши картину світу власними душевними “потворками”?

І ми продовжуємо ростити таких же, як і самі – начебто щасливих і ніби повноцінних, але з пачкою жахеньких спогадів і невилікуваних претензій. Як вирватися з цього замкненого кола? Як встигнути і  освіту отримати, і кар’єру зробити (хоча б якусь), і знайти “свою” людину, і народити нову людину, і вижити в декреті  – і ще й перелопатити тонни власних страхів і “поломок”, щоб наперекір всьому, ростити свою дитину трошки здоровішою, щасливішою, повнішою, ніж ти сама? 

Я колись почула одну річ, яка перевернула все моє бачення світу: в сім’ї повинна зберігатися “емоційна ієрархія”, аби всі її члени почували себе захищеними і щасливими. Що це означає? Якщо просто, то це так: діти повинні ділитися негативом (страхами, невпевненістю, злістю) з мамою, мама – з татом, а тато – зі своїм зовнішнім оточенням (друзями, батьками; саме тому так важливо, щоб у чоловіка було зовнішнє коло спілкування). І важливо, що ця ієрархія – незворотна: тобто, мама не може плакати перед дітьми чи розповідати про якісь свої страхи, тато – розповідати мамі, що він боїться, що його звільнять і в них не буде ресурсів для виживання, і так далі. Даю руку на відсіч, що для більшості пострадянських дітей (таких, як я) – це щось новеньке. Навпаки, заспокоювати маму і підносити валокардінчик – це норма, навіть якщо ви ще навіть не дорослі люди чи хоча б студенти, а малолітні школярі. “Це ж мама”.

Але згадайте, як пекельно почуваєшся, коли плаче мама? Для дітей це не просто людина, друг чи родич – це база, гарантія життя і безпеки, це – основа. “Руйнується” мама – і руйнується весь світ. Дуже важко переналаштувати свої “виховні лекала” – ми всі повторюємо моделі виховання, спілкування і всього іншого своїх батьків. Але я дуже хочу і вже зараз стараюся стати для Віки “гарантією безпеки”. Гарантією того, що все добре. Що світ – приязний, позитивний, хороший. Що вона в ньому бажана гостя – і важлива, довгоочікувана складова в його механізмі. Для цього важливо тримати себе в руках вже зараз – звичайно, мами також плачуть 🙂 А нерви іноді здають. Але це має бути винятком – а не правилом, форс-мажором, а не нормою.

Добра мама – це ж не лише мама, в якої все вилизано, сито і чисто, правда? Добра мама – це ще й робота душі, бо це вчора ти могла спокійно ридати під пісні Tomato Jaws хоч цілий день; а сьогодні тобі треба “пояснити” переляканій маленькій людині, для якої ти – весь світ, що, блін, з тобою таке, і як це розуміти. Бо це вже не просто “зірвалася” чи “викинула емоції назовні” – це вже ти цілком ймовірно травмувала психіку маленькій людинці, і то ще й без поважних причин 🙂

Я свідомо намагаюся бути “мамою-переважно-в-гарному-дусі”: я розумію, що всі ми люди, і часом навіть мама може верещати чи ревіти (вона теж людина), але тільки часом! Я не погоджуюся на роль “загнаної життям, та що ви в мене хочете всі”, “вічно нервової, бо ти глянь що навколо робиться” чи “мені не до жартів, при чому, завжди” – від життя треба, обов’язково треба, отримувати задоволення. А якщо не виходить отримувати задоволення – значить, час щось змінювати.  Це потрібно і для Віки, і для мого чоловіка, і – найперше! – для себе самої. Я маю ціль, щоб Віка вважала свою маму (а, значить, і свою життєву історію загалом) позитивною, оптимістичною і веселою. Це також вимагає зусиль, і не завжди вдається, але я стараюсь, дуже, справді! 

 

6 Replies to “Mom’s Column: Мама і емоції”

  1. Захоплююсь вашим блогом, він світлий і натхненний, дякую що вмієте влучно словами описати дійсно важливі речі, котрі ми ніби знаємо, але через свою декретну розсіяність не можемо зібрати до купи)))

Що думаєте про цей пост? Дуже цікаво!