День Народження Вікусі: 2 роки у Задзеркаллі

Мабуть, Аліса не так здивувалася, коли вперше потрапила за дзеркало над каміном, як я сьогодні. Коли наступив цей день, 20 лютого, до якого я тааак готувалась, і подарунки, і розіграші, і все таке – а от він наступив, і я раптом виявила, що я мама 2 річної доньки. Аааа! 

Так можна навіть почати цей пост: шок, інтрига, сенсація – у мене є дворічна донька 🙂 І особливо мене шокує усвідомлення, що цю маленьку дівчинку, цю людину із власним характером, світосприйняттям і навіть вже словниковим запасом, з цими смаглявими щічками, губками бантиком і м’якими пальчиками, так от – це Я її народила!

І ніби зовсім недавно – всього лише два роки тому, у такий от холодний лютневий день, як і сьогодні… А ніби і так давно – до нашої ери, як мінімум! Це все було зі мною: і дві смужки на тесті, і довгі години у чергах в жіночій консультації, і безкінечні аналізи зі скрінінгами, і всі оці чорно-білі “пазли людини” з перших УЗД. І пологи (я досі жива? вщипну сама себе, аби точно переконатись). І перші місяці після пологів (коли сам факт, що пологи вже “все”, радує настільки, що навіть всі оці неможливості сісти після епізіотомії чи ранні лактостази видаються цілком терпиимим).

І всі оці… Я б назвала це шотами – щось типу Хіросіми – з жаху, втоми і ейфорії – який ти перехиляєш один за одним, день за днем, і десь із рік варишся в чомусь такому шокуюче-прекрасному, що сил це все аналізувати і усвідомлювати немає…

А потім ніби починається якесь адекватне життя – ти згортаєш ГВ, перестаєш блендувати супи і знімаєш захисні наклейки з меблів… Може, ще й виходиш на роботу однією ногою і нарешті розумієш весь кайф від залишання дитини з бабусею (кайф, а не муки совісті, це принципово!). І от… Та-дам… Людоньки… Є ти! Просто ти – зі своїм стандартним набором гормонів, кілограмів і відчуттів – тільки у тебе є 2-річна дитина. Реально, чуєш. Дворічна дитина – яка твоя, прикинь.

Два роки – це вам не один, і не пів, і навіть не народження. До цієї події (до ДВОРІЧЧЯ) я ніколи не готувалася – ця дата завжди маячіла десь так далеко, як Марс, і я про неї майже ніколи не задумувалася і майже ні з ким не розмовляла. От вагітність – кожен її тиждень! – це була тема для мемуарів і дискусій, пологи – само собою, і перший рік її життя. Коли завдання-мінімум було дожити до завтра (а завдання-максимум – до наступного місяця, а далі до трьох, а потім до півроку, а потім до рокуууу).  І, будь ласка, не пишіть “а от у мене перший рік був щасливим і легким” – у мене теж вони були легкі, легкі, десь як фура з свинцем чи державний екзамен з ТІМСу.

Так от – навіть перший рік, перший її День Народження – це була така собі пікова точка, на яку ти дивився, не вірив, але дивився і бачив – і чекав… Але два роки?! О ні, ця цифра надто недосяжна і далека – вона з першого дня вагітності навіть не фігурувала, так, ніби дожити до неї – це було щось неймовірне.

І ось я тут.

У мене є дворічна донька! Вона чудова – дуже гарна, дуже розумна і дуже талановита (так, я не боюся трохи похвалитися своєю дитиною – це набагато здоровіше, ніж хвалитися айфонами-шмотками чи поїздками, чи не так?). Я щаслива, що вона моя, що вона наша – і що вона з нами, і можу зізнатися щиросердно, що я дивлюся на неї знизу догори. Ось тут і починається пояснення, чому ці два роки я називаю “Задзеркаллям”: тому, що тут все не так, як раніше.

Не в сенсі, що “по-іншому” – а в сенсі, що взагалі все з ніг на голову. В сенсі – що якщо щось і залишилось “колишнім”, то воно все одно не таке, яким здається.  От взяти мене: я знову вийшла на роботу,  згорнула грудне вигодоування, знову ношу довагітні каблуки, знову важу свою довагітну вагу і п’ю своє довагітне вино 🙂 І ніби й все так само – тільки… зовсім не так само 🙂

Моє життя надійно, твердо та безповоротно скоректоване на мамівство. Я вже ніколи не зможу цілий день просто дивитись серіальчики, не зможу зірватися з місця і поїхати, куди очі дивляться,  не зможу не спати цілу ніч просто так. Ну або не ніколи – ну найближчих років десять точно. Тобто – я теоретично і зможу щось з цього зробити, але вже не “просто” – а організувавши, домовившись, вирішивши мільйон питань.

Але це не все! Я вже ніколи не буду почувати себе незатишно. В будь-який момент я всю незатишність світу зупиню одними-єдиними обіймами – зі своєю дитиною. Це вартує всього решту. Це робить моє Задзеркалля казковим і прекрасним. 

І хай в гостях я тепер мушу брати участь у тодлерських війнах за іграшки 🙂 А на прогулянку збиратися втричі довше 🙂 Хай вночі я прокидатимусь від найменших звуків, не зможу просто забити на приготування обіду і знатиму весь родовід мультяшної свині. Хай всоте продивлюся перші двадцять хвилин “Шрека” і втисячне стану вночі на кубик лего. Хай – ніхто не казав, що буде легко 🙂 Але у мене є Людина, дивлячись на яку, я знаю: я – недаремна.

Я є для чогось. Для когось. Я причетна до чогось більшого,  ніж думала раніше 🙂 І це моє дворічне Задзеркалля – найкраще, що траплялось зі мною за весь час життя 🙂 Я дивлюся на цю Людинку як на когось Кращого. За мене, за всіх – для мене. Так ніби під час шторму, заблукавши в морі, бачиш світло маяка – і полегшено зітхаєш. Все гаразд! І все буде добре! Діти – наші ангели, наше світло життєвих “маяків”, яке дозволяє повірити, що ми живемо не просто так 🙂

Ніби два роки живеш у дивному світі – де все має сенс.

Ніби два роки розумієш, що все має значення, і два роки є кому бути вдячним.

Коли знаєш, що це для неї – тойт, подаунки, гості і кульки – а для мене це пробираюче до кісток відчуття значущості. Сенсовості. Глибини 🙂 І так легко тоді дихати стає! Вітаю з Другим Днем Народження свою донечку – свій промінчик світла, свою маленьку радість  і велику перемогу 🙂 Дякую, що вибрала нас!  

Що думаєте про цей пост? Дуже цікаво!