День Донечки: чому мати доньку складніше, ніж сина*

  • насправді, не важко мати нікого, і тим більше не “важче” – цей заголовок спеціально для того, аби вам захотілося зайти і прочитати цей пост 🙂 Але одна думка в мене з’явилася у цей тематичний “донечковий” день, цікаво почути ваші на цю тему?

25 квітня маємо День Донечки.

Всіх мам донечок (і себе теж, і свою маму теж) – вітаю, а мамам синочків нагадаю, що День Сина – 22 листопада, не забудьте 🙂

Так от. Для мене мати доньку – в чомусь психологічно складніше, ніж мати сина (хоча як воно – мати сина – я не знаю). І для тата – мати сина теж складніше, ніж мати доньку. І ось чому: якщо в тебе дитина протилежної статі, ти бачиш в ній окрему особистість, його чи її, якогось чи якусь таку (чи такого), і ти простіше комунікуєш з цією новою людиною. А коли у мами є донька (принаймні у мене так) – вона постійно шукає у цій дівчинці себе. Себе, маленьку. Себе, дитину. Себе – бо ж наші дівчатка дуже схожі на нас, правда? Навіть якщо у них татові очі, волосся, вії чи що там ще (та все!) – вони все одно наші маленькі копії, наші міні-я, навіть якщо ми в цьому нікому не зізнаємось 🙂

Я бачу у Віці себе – і мені хочеться пояснити чи додати їй щось таке, чого бракувало маленькій мені. Ми всі пам’ятаємо свої дитинства – у всіх відтінках, навіть якщо вже у розмитих – і мені що разу крається серце, коли я роблю до неї щось таке, що колись – у дитинстві – розбило сереце мені. І це неправильно (бо трохи важко) – і краще відразу відгородитись від цієї мамсько-дівчачої емпатії, і попередити саму себе, що у неї свій власний шлях. Але чи зможу я так зробити? Чи зможе хоч одна мама у світі так зробити? Коли вона вдаряється, болить мене. І коли плаче (по-справжньому)- сумно мені. І коли біжить до когось привітатись, а та інша дитина не відповідає – як доросла людина, я розумію, що це норма, але та маленька дівчинка десь у глибинах мене, засмучується.

І коли я їду від неї кудись надовго (таке було поки що тільки раз, але може, буде ще?) – я згадую, як малою дуже сумувала за своєю мамою, вдягала свою іграшку у мамину футболку, і так з нею спала вночі 🙂 І часом я бачу, що вона – не я, що в неї інша душа, інше світло і інші тіні, і знаєте, що? Я так цьому тішуся. Бо як би це не звучало егоїстично чи егоцентрично, тільки свої власні болі, пережиті, пережовані, переплакані – відкликаються особливим щемом. Чужі ж – навіть своєї дитини – ти можеш осягнути лише з позиції Старшого. З позиції “допомогти” – “підтримати” – “розрадити”. З хорошої і дорослої позиції. Бо ті, які “такі ж як у тебе” миттєво переносять тебе назад, у дитинство. І ти нічим не можеш допомогти – бо ти  стаєш такою ж дитиною, як і вона. Ух. Як це все складно 🙂

Я думаю, у мене донька (яку я страшенно хотіла і про яку мріяла) – саме тому, що я маю ще раз пережити себе, маленьку. Пережити – і щось цінне зрозуміти. Врешті-решт, для НЕЇ стати дорослою – яка її комедії, драми і трагедії зможе оцінити по достоїнству 🙂 Всім донечкам – і мамам донечок – і мамам мам донечок – бажаю жіночого глибокого і чутливого розуміння, хто ми такі 🙂 Хай все буде добре! Зі святом! 🙂

 

5 Replies to “День Донечки: чому мати доньку складніше, ніж сина*”

  1. Прочитавши спочатку тільки заголовок,Я вже була з цим згідна. Тому що маю доньку і сина.І маю з чим порівняти. Не знаю як і кому,але мені дійсно легше найти спільну мову та домовитись із сином ніж з донькою. Читавши цей пост….в цих словах я побачила себе та свою доньку. І моя думка,потрібно змінювати свої думки та вчинки а не своєї дитини.”Тому що це є Особистість”!

  2. складно тому, що дівчата мало захищені у світі. Цей світ є в більшості своїй маскулінним. І моя задача- навчити донечку , що жінка має гарно заробляти, відповідно, освіта важлива. Бути незалежною. Бути особистістю. Не вестися на пусті обіцянки. Цінувати себе. Ну якось так. Тобто не кухнею єдиною))

Що думаєте про цей пост? Дуже цікаво!