Вчити дитину… всього підряд

Підозрюю, я просто якийсь лузер від батьківства, люди, бо частенько роблю для себе “приголомшуючі” відкриття, про які всі нормальні люди знали від самого народження. А я, звісно, ні, не знала, а дійшла якимось карколомним шляхом емпіричних дослідів та страшенно заплутаних розмірковувань. Така, видно, моя доля – до зірок тііільки виключно крізь терни. Але зате є нова тема для блогу (мамаблогу! А більшість мамаблогів захлохають десь тоді, коли дитина пішла в садок, а з народженням другої не склалося). Так що супер – є про що писати, ура (я до свого блогу ставлюся мало не як до ще однієї дитини, прошу зрозуміти і простити :)))

Так от! Сенсаційна інформація.

На етапі майже трирічного досвіду батьківста до мене дійшло: дитину треба вчити ВСЬОГО ПІДРЯД. Всього. Підряд. І я погоджуюсь про “вчити власним прикладом, а не лекціями”  – але слухайте, це відкриття: наших прикладів не завжди вистачає. За три роки, допустимо, я не встигла зробити стільки вчинків, зреагувати стільки реакцій і сказати стільки слів, щоб Віка могла собі скласти повну картинку функціонування світу. А вони всі їй життєво необхідні – та що там, вони життєвонеобхідні МЕНІ! І чого про цифри, букви чи “жовте листя – бо прийшла осінь” мені вистачило розуму їй розповідати “позапланово” (ну і “планово” – тобто, по ходу, про “ми не обзиваємося” – “ми не витираємося рукавами” чи там “ми не ходимо взуті по кімнаті”)… А про інші, куди важливіші речі, я таки не додумалась. Вважала, що це має бути само собою. І все б нічого, якби воно не ставало проблемою!

Я про що?

А от зараз розкажу. От Віка хвора, я на лікарняному (гарний час роздивитись свою дитину заново – як же я скучила за нею за ці місяці садка!); я кажу їй – пий ліки! Кажу – вдягни светр! Кажу – ще склянку води! Вона – “я не буду”, “я не хочу” і так далі. Плачі, сварки, розбір польотів. Я думаю – “ну чому вона така нечемна”, думаю “я для неї зовсім вже втратила авторитет”, думаю – “диявольська криза тьох років!!!”; а насправді…

Виявилось, що дитина просто не знає про це. Так-так, саме про те, що маму треба слухати. Їй ніхто про це так серйозно не говорив ніколи. Це було десь на фоні, мимоходом – “дай руку сюди… маму треба слухати… пішли через дорогу”. Але це не “навчання”; це мимоходом. Вчити – це коли ти садиш її навпроти і пояснюєш все спочатку. Що мама – головна, бо вона турбується про тебе. І мама тебе любить, тому грається з тобою, готує смачненькі сніданки і дозволяє стрибати по дивані. Але коли мама каже щось зробити – це не обговорюється. Мама не змушує тебе їсти те, від чого тебе нудить, і питає, яку шапку ти б хотіла сьогодні. Але якщо треба зараз випити цей сироп – ти можеш пояснити, чому НІ, і можливо, ми щось вигадаємо (наприклад, зап’ємо його соком чи вип’ємо за кілька хвилин). Але якщо мама каже, що випити ліки треба – значить, треба. І вдягнути тапки (якщо справді треба). І почистити зуби. І вдягнути піжаму.

Мама – не тиран, принаймні, дуже старається ним не бути. І мама не наполягає на речах які не принципові (це вже домашнє завдання для мами!); але послухай, доця. Коли мама каже – ми повертаємося додому, то нам таки треба іти додому. 

Так само – дітей треба вчити мільйона всього! Тільки вдумайтеся: більшість всього ми робимо автоматом, не замислюючись, а для дітей це – новинка, дич і сенсація. Наприклад, чому не можна бігати з вилкою? Чи розлити клей на підлогу? Чи зняти шапку в мороз? Чомууу? У нас – величезний контекст! А у них його практично нема.

Я думала колись, обіймати маму – це природне прагнення кожної дитини. Але, як виявилось, Віка тільки після пояснень, що обійми – це така насолода, і що я страшенно люблю з нею обійматись, почала це робити часто і з задоволенням. Так: вона інша, ніж я, і для неї обійми – це теж було не автоматом.

Або овочі (класика). З’їїїїж, ну даваааай, ну чому ти не хочешшш… Це ж дивний підхід, якщо чесно. Ану нам хтось почне пхати в тарілку щось огидне (я, наприклад, ненавиджу молочні каші) – “ну давааай… поки не з’їси, не вийдеш з-за столу!!! ну мама так просить!”. Та пішли ви!!! А якщо хтось нам пояснить – от після каші твій кишечник гарно запрацює, а ще там багато калію, а від нього краще працює серце, а ще щось там… Зовсім інша справа. Дитині треба пояснити все спочатку.

Все спочатку – все підряд. 

І не словами – ну давай, ну так треба, ну це корисно. Корисно – це взагалі незрозуміле нікому слово. Треба сказати, що від танців ти швидше виростеш. Від риби – будеш сильною. Від забагато цукерок болітиме живіт. Все просто і ясно.

І знаєте, це все такі прості істини, ніби-то відомі всім. А для мене от стали відкриттям. І частіше питаю тепер Віку, кого і що вона любить, і чому. І іноді навіть емоції вимагають пояснень і маминих “навчань”. І навіть не іноді : ) Бо якщо не навчить мама – навить хтось інший. А якщо мама точно любить дитину і бажає їй добра, то “хтось інший” – взагалі не факт.

 

Scroll Up