Бабусі та інші родичі. Мій досвід.

Коли я тільки-тільки стала мамою, мені здавалося, що якщо я хоча б на 15 хвилин відійду від дитини, з нею щось трапиться. А дуже швидко, десь за кілька тижнів, я зрозуміла, що якщо я не відійду від дитини бодай на 15 хвили, то щось станеться зі мною. Саме тоді я й зрозуміла, що бути мамою “на шухері” 24/7 – важливо, потрібно і бажано. Але грозить чимось… Не знаю, як у інших, а в моєму випадку – психозом. Нервовим зривом. Параноєю. Коротше, щось тут не так. 

В пологовому я стояла позаду медсестри, яка брала Віку на руки, і була готова у першу ж секунду вихопити в неї дитину (вона ж може впасти, вислизнути, вилетіти, вибухнути, та що завгодно!!!), а після пологового я досить довго косо дивилась навіть на чоловіка, який брав її на руки. Я була трохи параноїчкою, як і пасує всім новоспеченим мамам, і мені здавалось, що навіть коли дитина спить, я не маю аж такого права відвалити собі кудись і пити чай.

На щастя, я таки змусила саму себе стрепенутись і зрозуміти: хоч-не-хоч, а моїй дитині таки доведеться контактувати з іншими людьми; і що більше я контролюватиму цей контакт, то гірше доведеться і мені, і їй, і тим самим людям, які теж мають до неї відношення.

Тож замість виривати Віку у всіх з криками “це МОЯ дитини”, я вирішила

а) максимально довіритись близьким

б) підготуватись до цієї довіри… підказати, як правильно… гаркнути “я ж казала”… поправити шапочку… заглянути з іншої кімнати… підбігти і нервово забрати до себе… ще раз пояснити… ще раз показати…

СТОП!!! Таки, блін, довіритись! І розслабитись. І все.

Це мій єдиний секрет – правда, просто довіритись, і мінімально лізти, куди не треба. Я мама – це факт – але я не єдина людина в житті доньки, навіть у перший рік життя чи протягом годування грудьми. У неї є тато, бабусі, дідусь, і так далі, і всі вони значною мірою дотичні до її життя. Хочеться мені цього, чи ні. Ну правда! Божеволіти і нервуватись через те, що хтось інший – не ти, не дуже прикольно. І звичайно – мама буде дбати про дитину, і турбуватись, і не давати робити з нею щось “не те”. Ми мами, ми такі – і саме з нас спитають про все у підсумку. Але ми мусимо – крім всього іншого – вибудувати комунікацію з іншими важливими людьми у житті нашої дитини. І краще зробити це так, щоб ця комунікація була повноцінною, а не за залишковим принципом: мама знає і робить все, а всі решту злякано блимають по закутках 🙂

Давайте по порядку…

Тато. Я думаю, тато – це як мама, тільки на менше часу (бо хтось же має забезпечувати родину, поки мама хоча б перший час не працює). Тато має вміти все – від зміни підгузника до читання казочки – і якщо тато “не вміє” чи “не знає, як” – ну, то доведеться. Не вмієш – навчимо, не хочеш – змусимо, як казали в одному фільмі, і це лише на перший погляд звучить так жахливо. А на другий погляд – кожна дитина заслуговує мати обох батьків, і їхню увагу з турботою також. І дуже часто татки дуже легко сповзають у “та я нічого не знаю” – завдяки мамам. Мамам, і їх гіперконтролю. Мами, все, стоп, досить. Даємо дитину татові і йдемо на манікюр. Може, навіть вимикаємо телефон.

У мене ще й досі трохи тьохкає серце, коли я аж надто надовго залишаю Віку “без себе”, але я думаю, так буде краще. Я не хочу обмежувати її світ собою (і свій світ – нею). Ми з нею – люди, а не світи, правда?) Нас не буде досить одна для одної. І татові  не вдасться відманіпулюватися. 

Далі – бабусі-дідусі. Тут мене дівчата просили написати про те, “як довірити дитину бабусі” – і я хочу сказати, що всі, у кого є в наявності бабуся-дідусь, які самі бажають провести час з малюком, достойні заздрощів. Тому, що у мене є не одна знайома молода мама без такої підтримки. І хоча в такому випадку ні з ким сперечатись про правильність чи неправильність чогось там… Та все ж, я думаю, мати притомну люблячу бабусю для своєї дитин хотіли б всі (ну або майже всі). Чи дідуся, чи прабабусю з прадідом. Не тільки для того, аби було з ким залишити малюка на годинку-другу. А  й для того, аби дитина “розширила” коло тих, хто любить її понад життя. 

Я пройшла (і ще досі проходжу) важкий шлях розуміння цього – і я теж часто сперечаюсь з мамою чи свекрухою про Вікусине харчування, гуляння, ходіння на горщик, миття рук чи тисячу чогось іншого. Так, за мною – всі ключові рішення, і не збираюсь погоджуватись на роль “старшої сестри” власної дитини, за яку все вирішать і зроблять “старші і мудріші”; ні, мама все ж таки я. І я кожного разу намагаюсь домовитись, щоб якісь важливі для мене речі дотримувались. Але відмовляти своїй дитині у спілкуванні з бабусями-дідусями тільки для того, щоб все було по-моєму (не факт же ж, і що “по-моєму” – це істина  в останній інстанції)… Так от, це того не варте. Справді.

Коли я вийшла з декрету, і залишала Віку на свою маму, чи коли залишала її зі свекрухою чи дідусем, спершу я дуже хвилювалась. Видзвонювала щогодини, нервувала, і все по списку. Звісно, іноді траплялись виноси мозку типу “я ж просила не давати цукру, а ви!!!” чи “я вас просила не поїти її на ніч”. Але все це – дрібниці. З моєю дитиною може статися що завгодно – буду я поруч, чи ні. І звісно, я стараюсь більшість часу таки бути поруч, і не зловживати допомогою рідних. Але я не тінь своєї дитини.

І ще – у спілкуванні з рідними часто відбуваються сварки через “поради”, “критику” чи “втручання” старшого покоління; не знаю, як кому, а мені дуже допомогли кілька правил від обожнюваного мною Михайла Лабковського. Отож – правило перше: “Відовідати тільки на питання” і друге: “Не відповідати, коли не питають” (решту правил ви можете загуглити, їх загалом є шість, дуже круті і прості речі, що полегшують життя). Так от – я навчилась реагувати (відповідати) лише тоді, коли умовно бачу “знак питання”. На фрази типу “а у наші часи діти ходили на горщик з трьох місяців” я просто ніяк не реагую. Не те що словесно – а навіть подумки. Питання не було – значить, мене воно не стосується 🙂 Я навіть ввічливо не киваю, просто ніяк не реагую, і з часом всі ці завуальовані натяки чи якісь там способи зачепити, просто припиняються.

Коротше, я вирішила не роздувати з мухи слона – і не перетворювати спілкування дитини з іншими на статут із правилами і обмеженнями. Іноді мені щось не подобається – я про це кажу, іноді казати не варто, іноді мене не чують – я трохи злюся, іноді не злюся, але ключове тут слово – ІНОДІ. Лише іноді! Бо переважно всі бабусі дуже люблять своїх внуків. І нам може не подобатись форма прояву цієї любові – але забирати у своїх дітей її ми не маємо права.

Я спокійно залишаю Віку з бабусями, дідом, татом, родичами чи друзями (ну прогулянка у візочку – це теж “залишання”) – нечасто, і не зі всіма, але буває! Ну і само собою – з татом. Дещо намагаюсь контролювати, дещо – забила, але загалом, я дуже рада, що переборола цей свій страх. І бажання контролювати все. Тому, що це – дуже важко, і не факт, що виправдано.

І Віка поки що росте комунікабельною, легко залишається з рідними, і на роботу я виходжу, гарно прощаючись із нею, без сліз і втеч. Не кажу, що це там якась особлива моя заслуга, але все ж таки – мами мають довіряти близьким своїх дітей. Їм самим буде легше; дітям буде здоровіше. А рідним буде дуже-дуже приємно 🙂 Дякую, що у нас такі є! І всім цього бажаю 🙂 

Що думаєте про цей пост? Дуже цікаво!